Коли зійшов по відчиті в залу, щоб прислухатися якомусь викладові, поздоровив мимоходом мене з обиджаючим виглядом на лиці. Я подякувала з уданим, байдужним супокоєм.
Він сів недалеко мене коло якоїсь старшої, дуже елегантно убраної дами з дочкою і завів живу розмову. Раз був і засміявся, і я відчула якусь ненависть до того сміху. Неустанно думала я собі: «Що ж він мене обходить? Марко не такий. Марко зачесний до такого поведення». А зараз по тім інакше думала: «Саме таким подобається він мені, саме тепер!» А опісля знов: «Марко відвернувся від мене…»
Неописана гордість піднімалася в мені, піднімалася і силувалася всі прочі голоси в моїм нутрі заглушити. Здавалося, підтримувала сама одна силу всієї істоти моєї і не допускала піддаватися ні жалю, ні болю.
Під час повороту заговорила Оксана.
— Відчит пана Орядина заносив надто консерватизмом… Чи ви його не замітили?
Справді так.
— Чому ж то так? Він має бути дуже талановитий і освічений, а я не можу такі прикмети споїти з поняттями консерватизму. Невже ж він про свою кар’єру тривожиться?
— Такий він не є, Оксано.
— Так? Чи ви того певні?
— Цілком певна.
— А я ні! Я пережила не одно диво.
— Мені здається, що саме задля свого таланту не має причини тривожитися про кар’єру.
— Ет! Ви берете річ з цілком іншого боку. Я так не думала. Він працює в адвоката Міллера, а той, мабуть знаєте, перший адвокат тут і чоловік з великим маєтком і впливом. Орядин — як я чула — один з його наулюбленіших конципієнтів[102] і тішиться у свого принципала, хоч він українець, а той поляк, великим довір’ям. Це все було би гарно, однак Міллер, як всі то аж надто добре знають, консерватист на цілу губу і приневолює своїх молодих помічників вирікатися, або щонайменше мовчати, про свої переконання і протегує (його протекція сильна!) лиш тих, що держаться старого закону у всім. Це у його політика, він хоче дістатися за всяку ціну до ради державної — і йому треба «доброї слави», щоби правительство його підпирало. Я не хочу сказати, що пан Орядин належить також до категорії тих, що добрий гріш ставлять вище своїх пересвідчень, — він видається мені заінтелігентним, захарактерним до того, — однак на його відчиті була жінка його принципала з дочкою, і я, знаючи дивацтво старого Міллера, майже переконана, що Орядин — писав свій відчит з увагою і на родину свого принципала.
— Я повторюю вам ще раз, Оксано, що він такий не є! — закинула.
— А я кажу вам ще раз, що я пережила не одно диво. Боротьба за існування впливає деморалізуюче. Впрочім, маємо стільки доказів сили впливу обставин і на найздібніших, найзавзятіших мужів, що я вже тепер в ніщо не вірю! Впрочім, скажіть, душенько, чому говорив, зійшовши на розвій соціалізму, майже з іронією? Ні, на мою думку, був цей відчит alles Lebens und aller Warme bar[103]!
— Ну, він, може, й не вірить в те, що читав, т. є. не вірить в соціалізм, або, може, не вірив, що його праця справді зацікавила нагромаджених слухачок. Подеколи — він химерний.
— Ет! Що химерний! Скажіть лучче: нудний. Ах, Наталко, коли б ви знали, як обридли такі люди, котрі в ніщо не вірять, все знають, все за собою мають, котрі в одній хвилі зо всім готові! Вони видаються мені мов та вода, що з самого стояння перемінюється остаточно в багно і тратить свій характер. Такі люди не є найсильніші як індивідуальності, Наталко.
— Перед трьома роками, — обізвалась, — казав мені: «Моє полуднє тепер».
— Що ж він хотів сказати цими загадочними словами? — спитала вона глумливо.
— Це, Оксано, що діпняв всього!
— В ділах? В інтелігенції? В змаганні до висоти?
— Може, і в тім; я не знаю, а може — в чувстві і думці…
— А тепер хоче, як та стояча вода, перемінитися в багно?
— Оксано, не говоріть так про його!
Вона розсміялася і кликнула:
— Ух, яка ж лінь, правдива українська!
— Ви не знаєте, — обізвалась я в його обороні, — який він життям утомлений!
— То нехай умирає! Чи чується гідним знищення?
— Може, він лиш став такий отяжілий, — відповіла я напівіронічно, напівзадумливо.
— Ах ви! У вас є завсігди щось ідеалізуюче на устах, однак я думаю щось інше. Він вступає в той вік, у котрім і ум любить супокій. В тім віку попускається трохи в одушевленні для інтересів загальних, а замість них кладеться більше ваги на інтереси особисті.
— Він не з тих, Оксано!
— Ви чудні, Наталко, впрочім, чи він має щось таке за собою, що було би запорукою і за його характер?
— Він сам є мені запорукою. Горе нашого народу йому не байдуже. То багата натура, котра вірить в інші вимоги життя, як…
— В ідеальні? — докінчила молода жінка саркастично.
— Ви глумитесь! — відповіла я дразливо (я хотіла, помимо своїх особистих почувань до його, бути в осуді його характеру і здібностей цілком об’єктивною). — Але він чоловік такий, що округ його можуть і душі других кристалізуватися!
Вона звернула свої великі темні очі допитливо на мене.