— О, сьогодні — ні, пане Олесь, — відповіла вона. — Я б найрадше послухала сама, коли б мені хтось щось глибоке й гарне заграв.

— Тут нема нікого, хто б так грав, як ви, — докинув я. Замість відповіді вона підняла руки, притиснувши їх до висків, та, зітхнувши глибоко, спитала:

— Підете з нами?

— Ні. В мене нема на довгу забаву часу, — сказав я поважно.

— То ходім… — сказала вона й оглянулася за мною. І не зважаючи ні на кого, ми увійшли просто до невеликого салону (між тим коли всі інші пішли в гак звану «велику залу», себто дуже обширну кімнату, в котрій, може, колись відбувалися давніми літами у завідателів лісів всякого роду забави й т. ін.), де не було нікого, і де вона сіла до фортеп’яна.

— Що вам грати, пане Олесь? — спитала і звернула свої гарні молоді очі допитливо проти мене.

— Що ви хочете… — відповів я І, сівши недалеко неї, я, як Нестор недавно при співучих, опустив голову на руки, ждав. Вона почала грати Бетховена «Місячну сонату» oп. 40. Грала її сьогодні інакше, як її грають звичайно, і як може й сама грала її звичайно. Нині, неначе боячись тих звуків, що викликувала, похилена над клавіатурою, вона грала поволі піано, вздержливо, лиш тут і там кладучи натиск на деякий нижчий звук, викликаючи заразом місцями акорд, мов з звуками дисонансу. Але це не були дисонанси, це були звуки, що обзивалися, вдаряючи в серце, мов окремо для себе існуючі, котрі, хоч зложені в гармонії з іншими, були чим-то замітні й пануючі між нижчими, тихими й поважними тонами. Два рази повторила вона цю першу партію однаково. Поволі, обережно, мов для хорого; мов два рази відслонила мені нею свою чудну, а проте гарну й чутливу душу. Відтак, мов попрощавшись зо всею ніжністю погасаючими звуками, вона встала.

Я не обзивався. В хаті стало тихо, і лиш з-за замкнених дверей доходив до нас тут і там голос старших і молодих.

Нараз обізвалися, вдаряючи об шибки, грубі й скорі каплі дощу, і дерева, потрясені раптовим вихром, зашуміли бурхливо…

Вона схаменулася.

— Знов падає, — обізвалася здавленим голосом й приступила стурбовано до вікна. — Ви знаєте, пане Олесь, — обернулася з тихими словами до мене, — що внаслідок ще оцього дощу може наступити повінь. — Вона сказала це більше рези-гнуючим, як допитливим тоном.

— Знаю.

Вона поглянула на мене трохи несміливим поглядом, а відтак, приступивши до вікна, притиснула чоло до шиби… На хвилину втиснулась між нас глибока мовчанка.

— Такий вихор має для мене щось предиївяо притягаюче, — сказала, коли я не обзивався до неї.

— Бо ви самі повні неспокійного елементу, — відповів я й приблизився до неї.

— О, не тому, — відповіла вона і звернула своє гарне, що гірко всміхалося, лице до мене. — Не тому. Так, як тепер, мені з тим вихром добре на душі.

— Успокоює вас? — спитав я й поглянув проникливе в її очі. Вона, не можучи мого погляду чомусь у тій хвилі перенести, опустила очі й споважніла.

— Панно Маню… — обізвався я. — Моя кузинка Дора просить вас зайти на кілька хвилин до неї й моєї матері.

Вона видивилася на мене і, мов переодягнулась миттю в холод, спитала:

— Пощо, пане Олесь?

— Не знаю. Але заким від’їдете, вчиніть це, коли можете.

— Чи й ви собі того бажаєте? — спитала.

— Я передаю вам її просьбу. Моїй особі ви б це й так відмовили. Я тямлю добре, що маю проти себе минувшість, хоча і в тім я не винуватий, як уявляєте ви собі це хибно. Але як це вам доказати? — спитав я. — І я… і я не все був паном своєї волі, не все щасливий, і я терпів, панно Маню. Бували хвилі, в котрих я, оточений добробутом і вигодами, в добрих товариствах, між увічливими для мене, гарними людьми, мужчинами й женщинами, бачив заодно молоде дівоче лице, з виразом гордості й з виразом характеру перед своєю душею, що, розлучене без’милосердно з своїми білими мріями ударом смерті батька, пірнуло в грубу життєву дійсність, без слова докору, на заробіток, вступаючи тим у саму противну своїй істоті долю, остаючись помимо всього собі вірною. Не питайте мене, як мені тоді на душі робилося. Я чув і знав лиш одне. Я був наскрізь самітний мужчина, котрому припадало хіба лиш саме одне мовчання. Я чув жаль до себе, до вас, до матері, до загалу, а був помимо того мужиком, що не мав відваги окияути з себе мужицький тягар. Себто, виступити сміло в обороні за своє інтимне щастя, полишити матір з її маєтком, її славою «родини», пересудами й піти дорогою, що провадила б до щастя. Тепер, по уплиіві стількох років, ми знов стрінулися, Маню. Доля зробила мене вашим довжникоїм, котрий полюбив вас чи не щиріше й глибше ще, як раніше. Котрий чує, що ви становите кращу часть його нутра, і що дальше проживати йому без вас неможливо.

— Маню! — говорив я звуками, що походили з самого чи не найліпшого закутка нутра мого, — будьте моєю! Я стараюсь о вас з щирою глибокою любов’ю, неначеб нас не в’язала гарна, а заразом і гіркістю переткана минувшість. Неначе не в’язала нас одна срібна хвилина білої зимової ночі в лісі, нашої німої, не розцвівшої до йінця любові молодих літ. Ніколи, здається, я не був спосібніший і в праві бажати вас за свою жінку, як тепер! Ніколи, я це відчуваю. Я улажу вам життя, яке вирівняє всі заподіяні вам кривди й муки людьми й долею!