І сказавши це, він засунув обі руки в кишені й почав з найбільшою байдужністю ходити по хаті.

— А як оженишся з Наталею і тобі прийдеться орудувати її грішми? А може, якусь часть і для себе зужити? Вона доволі маюча [73]дівчина.

— Я орудувати її грішми? — спитав він, і на його лице виступила краска змішання й болю.

— Так — ти, Несторе.

— Передусім ти мусиш знати, що я б грошей своєї жінки не порушував ніколи для своєї особи, хоч би й що там. Я, мужчина, чоловік праці й честі, я мав би підойматися тої ганьби, орудувати її маєтком, а що більше — будувати своє буття й існування за поміччю жінчиного майна? Ти помиляєшся. Я сам, скромний у своїх особистих вимогах, буду старатися урядити її домівство по змозі моїх сил, мого становиська й культури мого нутра. На те ж я й працюю. Але брати щось для себе від неї, слабшої в суспільності, як взяло це тепер верх і сталося обичаєм, цього я не годен. Нехай, щоб мене назвали не лиш мрійником, але і менш підхлібне. Що має вона, нехай остане її власністю, а я один хочу завсіди і всюди бути там, котрий дав. Ради своїх поглядів і позиції моєї в житті я хочу бути таким, що дає зі свого.

— Чи Наталка знає тебе з сеії сторони? — спитав я і спинив погляд на ніжній статі гарного мужчини. Він здвигнув байдужне плечима.

— Це мені невідомо. Не пригадую собі, чи порушували ми коли-небудь цю тему. Але це неважне.

Він замовк, зітхнув з усієї груді й опустився на софу, неначе втомився оцим інтимним зізнанням своєї замкненої молодої душі, що, неначе силувана мною, відділила від себе частину своєї цінної сили. Я глядів якийсь час мовчки на нього, порівнюючи його в душі з сестрою, а там, приступаючи до нього, я взяв його за ра.мена, глянув у його лице й спитав:

— Ще хотів би я знати, Несторе, якого роду твоя любов до неї?

Його лице споважніло, очі оминули мій погляд іі, набравши якогось усміхнено-сумного, майже пророчого виразу, він сказав:

— Ich gehore zu dem Stamme, welche sterben, wenn sie liеben [74].

* * *

(Пізніше).

Моя мати вже в своїй хаті. Тета й Дора приїхали, покликані мною, майже разом, і зараз після того переселилася й мати. Здається, коли опинилася вона знов між своїми стінами, не було щасливішої від неї. Завдяки щирим рукам моєї тети й пані Міллер, вона найшла в своїй хаті все на місці, в найбільшому порядку і в блискучій чистоті, неначеб ще кілька тижнів тому не виглядало тут так, мов усе перебуло якогось роду землетрус. Зате мені було тяжче покидати стару лігничівку з-під густих смерек, чим би це був хто сподівався. Ще через якийсь час гнала мене туга назад, і я вертав, щоб хоч хвилину-дві поглядіти на тих, що були такі близькі моєму серцю. Скільки б і не виходив я в місто, все починав я, забувшись, пару кроків в глибінь тої вулиці, і доперва спам’ятавшись, що там не маю я більше жодного діла — вертав.

* * *

(Знов пізніше).

Недавно здибався з Нестором.

— Як стоїть справа з твоїм від’їздом? — спитав я. — Не залишишся довше, як до означеного терміну відпустки?

Він здвигнув плечима.

— Вижидаю ще про це звістки, — сказав. — — Коли одержу, скажу крайнє слово. Зрештою, — додав, — мені здається, що ми не будемо мати довго погоди. Небо затягається хмарами, а що найважніше — цей пригноблюючий спокій у воздусі замикає віддих, і я чую, що десь нам за плечима, хоч невидимо, чигає злива й не обмине нас. Шкода, — докинув відтак, мов з нього заговорила раптом інша істота. — Ми, себто Наталя, Ірина, Маріяни і я, хочемо прилучитися до одного товариства, що уряджує прогулку незабавки в «Чортовий млин» на орхідеї. Числимо на тебе й на Маню; а тут, як перерве нам безконечний дощ, то не знаю.

— Не журися. Дощу не буде, а на мене й сестру твою можете числити.

* * *

(Пізніше).

Нестор не був злим віщуном погоди. Від кількох день паде дощ без упину й доводить деяких літників, а між тими Наталю й Ірину — до розпуки.

* * *

Цими днями святкувала пані Міллер день свого янгола, а той день не минув і для мене без наслідків. У неї зібралося, як щороку, невеличке товариство добрих її знайомих; між іншими з літників панство Маріяни з донькою й панною Наталею, доктор Роттер та інші. Моя мати, будучи ще рекоявалес-центкою, відмовилася, а Дора, котра була також запрошена, дала за претекст[75] своєї неприсутності, що мусить товаришити моїй матері, хоча вдома була й тета, котра й без Дори сторожила над матір’ю.

Задержаний якоюсь несподіваною справою моєї тети, з’явився я пізніше, як на означений час, у товаристві надвечором. Зложивши солінізантці[76] свої бажання, я просидів якийсь час між старшими гістьми, жертвуючи годину політиці, подіям малого містечка, погоді, поводженню літників і т. ін., а далі піднявся, щоб удатись до дальших мені знайомих кімнат. Дощ лляв надворі струями, старші з гостей позасідали до тарока, деякі до шахівниці, молодші, між котрими були панна Маріян і Наталя, пішли за проводом доктора Роттера до салону й там грали й бавилися. Мані й Нестора не бачив я ще цього вечора. Очевидно, знаходились також у салоні. Зразу не зважав я на музику, яка доходила з салону до нас; однак по якімсь часі залунали два голоси, що зливались у дуеті, з котрих пізнав я баритон доктора Роттера і прегарний, знаний мені вже голос панни Наталі. На те я, не гаючись довше, подався туди, де й знайшов мале зібрання молодих, що, мов заховавшися від старших, перебували тут неначе на малім острові, зачинивши за собою ще й двері.