Я зітхнув і заслонив на хвильку рукою очі. Коли б це справді було так сталося, Ірино… Коли б справді був дах над ними заломився!

Молоде дівчатко своїм жіночим інстинктом мене зрозуміло.

— Це було б страшне, пане Олесь, — прошептало, перелякане, й стягнуло лагідним рухом мою руку з очей. — Це було б страшне, пане Олесь. Але воно не сталося. Завдяки притомності й силі Маниній, воно не сталося, успокойтесь. Вашу матір знесла Маня з якимсь чоловіком, що побіг ще своєчасно на її поклик, вдолину, і її залишили в найбезпечнішому місці. Годину-дві по тім був вогонь зовсім погашений, і люди порозходилися. Залишився лиш вартівник, на часок ще Нестор, Маня й пані Міллер, котра забрала вашу матір в затишну лісничівку до себе, де перебуває й досі. І настав спокій. Бідна паяна Маня, вона також ушкоджена. Якось злітаючи, надпалена дахівка вдарила її в чоло над лівою бров’ю. Вона, мабуть, і досі ходить з зав’язкою кругом чола, хоч, може, їй уже добре, — додала, коли я при її посліднім реченні зморщив брови. — Лікар взяв і її під овій спеціальний догляд і наказав яких вісім день носити зав’язку кругом голови над очима. Від’їжджаючи передучора надвечір, я відвідала її на хвильку. Вона вийшла з кімнати хорої безшелесне й, прикладаючи пальці до вуст, наказувала тишину.

«Хора спить… — прошептала до мене. — Сон для неї є тепер чистою благодаттю. Страшна подія плутається їй заодно в уяві і тим викликує погіршення стану».

«А ви, панно Манусю?» опитала я її.

«Мені нічого. Не журися. Скоро пан Олесь верне, я буду лічитися. Мені не грозить небезпека, але тут… — додала й указала рукою на кімнату хорої, — тут треба сумлінного догляду й щонайменше ще десять-чотирнадцять день. Однак своє місце я відступлю лиш йому». Але я Мані не вірю, пане Олесь… — оповідало дівчатко поважно. — Вона сама мусить більше терпіти, як показує. Ціла її постать і вигляд свідчили мені про те. Не менше велика блідість, втома її лиця й хід. Сама дуже змарніла за ці кілька день, неначе перебула тяжку хоробу. Я аж перелякалася її, така поважна видалася мені. Ходить так поволі, що й сукні не чуєш, як волочиться за нею. Я не можу собі порадити, але мені все здається, що й вона вогнем ушкоджена та затаює це. Зрештою, побачите самі.

Я не відповів,

Сильні внутрішні почування мої до матері й сеї дівчини, що, я відчував це, становила мою долю, піднялись таким вихром з дна моєї душі, що не дозволяли мені тепер хоч би й на хвилину відчинити уста на яке-небудь слово. Я усміхнувся гірко. Дивна гра долі! На тім самім місці, звідки гнала колись моя мати малого Нестора за те, що переліз через білі штахети, щоб показати мені свій перший нотес, одержаний в дарунку від своєї сестри, — рятував він від пожежі її хату. А вона, та дівчина, з голівкою, колись повною мрій та ідеалів, ненавиджена й майже переслідувана нею, щоб відвернути її від свого сина, — вирвала її від смерті з нараженням власного життя й сторожила над смертельно хорою.

Хто це викликав? Чия рука? Діяла тут яка невидима потуга? И усе те під час моєї неприсутності, щоб кинути вже цілком мужика до ніг аристократки!

Як їй віддячитись? Чи годен я це взагалі? Або хоч би й вона, мати моя! З готовістю й щирістю обібрала службу сестри милосердя коло хорої неприятельки, будучи сама ушкоджена! О, хто б не знав тої дівчини, якою бувала, коли хотіла раз щось постановлене перевести. Нікому не хотіла відступити місця при хорій, лиш мені одному. Вона знала і мала слушність. Крім мене одного, не любив ніхто по правді ту неприступну жінку, котрої любов здобулася так тяжко? Чудна дівоча душа! Чудна психологія. Жодна просьба з моєї сторони, жодні натяки на мою прихильність до неї не годні були наклонити її вступити в мою хату на довше, як на обчислені хвилинки; між тим коли тут у нещасті оце пожертвування себе всею істотою. Хто її міг зглибити? Я опустив голову на руку, заслонив очі рукою, як недавно, і мовчав.

— Пане Олесь!

— Чую, панно Ірусю! — обізвався я й поглянув на неї, усміхаючися насилу.

— Чи я вам споминала, що ваша мати не лежить у своїй хаті, лише в лісничівці в пані Міллер? Ще під час пожежі відвезли її туди, і там вона лежить. Лікар казав, що це дуже добре, що її в такий тихий закуток затранопортували, бо лиш великий зовнішній і внутрішній спокій приведе її найборше до здоров’я.

— Котрий лікар лічить її? — спитав я.

— Доктор З. Роттер, — відповіло дівчатко. — Він прецінь найліпший лікар в К., кажуть. Наталці він дуже припадає до вподоби. Вона каже, що він має вид князя, і що се мужчина.

— Справді, доктор Роттер має щось у своєму вигляді княжого. Він мій товариш ще з гімназії, чесний і поважний мужчина. Я дуже рад, що саме він опинився коло моєї бідної Матері,

— Він казав, що звихнення йоги в неї не дуже небезпечне. Більше побоюється, щоб до 8 день стан нервів не погіршився. Через те й наказував найбільший супокій і хвалив собі лісничівку з сторожами-соснами, і окружения в пані Міллер. Ваша мати лежить в покою між кімнатами пані Міллер і покоєм «цвітів», до котрого притикає покій панни Мані, а далі й її брата. Ви знаєте ті кімнати. Їй там добре, пане Олесь, — впевняла мене молода дівчина щиро. — Це, як кажу, сам доктор Роттер казав, що дуже добре. Він все з Манею конферує[66], бо пані Міллер більше зайнята кухнею. Доктор Роттер і панну Маню лічить. Дуже якийсь добрий чоловік. Пані Міллер каже, що шкода лише, що не жениться… Але… що вам, пане Олесь? Ви так чоло зморщили!