Вислухавши це, я стояв малу хвилину також мов громом побитий. Не сказавши ні слова на цю відомість, я лише чув, як моє лице мов льодом обволіклося і коло серця мов застигло. Моя мати в такій небезпеці! Хора, може, безнадійно!. Я поглянув на годинника, а відтак засунув його мовчки в кишеню.! Була третя по обіді, потяг, що мав мене повезти додому до неї, що лежала ще, може, й досі непритомна й знаходилася між чужими, відходив аж о-пів на п’яту. Значить, мені приходилось перечікувати, мов на вугіллях, ще півтори години. Добродій Маріян зрозумів мене.

— Злагодьте ваш багаж, — сказав щиро, — а опісля приїжджайте до нас у готель, де будемо вас вижидати. А як ні, і я думаю, це буде вам приємніше, вишліть багаж на дворець, а самі зайдіть у пар.к коло кургаузу[65], де я буду з Ірусею вдвох вас вижидати. Там побалакаємо ще про дещо, щоб не денервувались самі довгим вижиданням на потяг.

Я згодився й розпрощався.

Не минуло більше як півгодини, коли я опияився коло добрих знайомих при столі в невеликому гарному парку недалеко кураційлого дому. Добродій Маріян віддалився на часок, покликаний несподівано якимсь давнім знайомим, котрий перебував також на курорті, а я й Іруся лишились самі.

— Я так ждала «а вас, добродію Богдане, — сказала дівчина, звертаючи на мене свої щирі оченята всею щирістю своєї одвертої вдачі, і подала руку. — Хотіла так дуже з вами поговорити про те нещастя, що скоїлося у вас дома. Як ви змінилися, пане Олесь, цілком зблідли!

— Розповідайте! — попросив я стисненим голосом, стискаючи вдячно дрібну руку молоденькой приятельки.

— Все було так страшно… — почала зворушеним голосом. — Днина була така парна, і все було таке розсушене, як почало горіти. Господи боже, пане Олесь! — сказала й нараз притиснула обі долоні до лиця, мов віддаляючись тим рухом від страшної картини, що, покликана уявою, станула перед її очима. — Страшне було це все, а ще до того перед вечором! Ви побачите, як вернете, руїну. Один господарський будинок пішов цілком, а…

— А… помешкання також? — спитав я, здержуючи віддих.

— Ні. Лиш дах з одної сторони, котру, як казали мені, якраз замешкувала ваша мати. Дах запалився й завалився. Господи боже, неначе під небеса, так пнулося полум’я рівно вгору. О-о-о! Я все бачила, пане Олесь, усе, — впевняла нервово раз по раз, і в її голосі зачувся здавлюваний плач, — хоч мама туди не пускала. Вона страшно боялася за мене, і щоб вогонь яе перенісся й до нашого дому, хоч вітру не було замітно. Але я не видержала, втекла від матері. Наталка боролась там і доктор Нестор. Наталка помагала при гашенні, мов мужчина, тягнула й подавала воду… а Нестор… — додала й на хвилинку мов здержалася. — Доктор Нестор рятував за кількох людей. О, коли б ви були бачили, як він там працював, наче купався в власному поті, він командував, поки вогнева сторожа над’їхала, аж захрип, ба ще й опісля. Мені здається… це й пірвало Наталку за собою… що вона, та елегаятська пані… не зважала ні на сукню… що тут і там здерлась, зачіплюючись… ні на фризуру, що змокла теліпалась остаточно одною довгою косою по плечах, надаючи їй чудний вигляд. Одним словом, усе робила, робила німо, під впливом Несторових приказів.

— Щирий дорогий мій хлопець! — вирвалося мені з зворушенням з уст.

— Правда? — спитало мене молоде дівчатко одверто, виявляючи тим одним словом своє нутро.

— Правда, — відповів я й стиснув її руку.

— Я не казала. Але Наталка… ви знаєте… — додала вона приниженим голосом і зморщила похмуро брови. — Вона все любить з ним гризтися й інших понад нього ставити; особливо фізична сила імпонує їй. Я її не розумію. Але мені все здається, що він колись, як каже мама, стане високо, і тоді вона понизиться. Коли б він лише під час цієї катастрофи не простудився й не перемучився. Мама каже: він «мімоза», — звернула нараз на інший шлях.

— Господь знає, — відповів я. — Часто-густо потягає одне нещастя й друге за собою. Але… може й ні, — додав я. — Мій хлопець твердий і відпорниїй. Взагалі Обринські не піддаються так легко чужим властям. Знаючи Нестора наскрізь, я переконаний, що серед гамору, крику, остраху й нещастя він один не стратив там ані на хвилинку рівноваги духу й стояв на місці, де вимагала конечність, мов мур. Але мати моя? — спитав я нараз і схилився до молодої дівчини, що прислухувалася посліднім словам моїм з поширеними очима, мов завіщанню якому. — Оповідайте мені про мою матір.

— Вашу матір відшукала панна Маня, бо про неї в першій хвилині нещастя ніхто не погадав. Мов той птах прилетіла, дізнавшись, що це у вас горить, на місце й кинулася між товпу цікавих і рятуючих відшукувати передусім її. Кликала, шукала, приказувала й другим шукати її, але ніхто не знав, де вона поділася і чи взагалі була дома. Лиш коли вона сама, перелетівши в найбільшій небезпеці всю хату, над котрою з одної сторони горів уже дах, і не знайшовши її, побачила двері від поду відчинені, блиснула їй гадка, що вона може туди пішла дещо рятувати там. І не надумуючися ні хвилину, вона погнала вгору, не зважаючи, що дах уже горів. І яке щастя, пане Олесь, що туди пішла. Велике, несказанне щастя. Кілька хвиль пізніше… — додала, віддихаючи глибоко, — як знесено матір удолину, саме то тій стороні, де силувалася вона знести її сама вдолину, заломився з страшенним лоскотом дах.