— Що ж там, Несторе, дуже втомився? — спитала сестра, вдивляючись з любов’ю в лице брата.

— Ні, — відповів він якось коротко.

— А де дівчата? — додав я.

— Ідуть.

— Ідуть!! Ти це так кажеш, Несторе, неначе тобі байдуже, хто йде.

— Я їй нині освідчився. Маню, — відповів, замість всього, молодий чоловік, звертаючися до сестри, і його ніжні вуста здригнулися якось нервово.

— Нині? — спитала дівчина з виразом переляку, котрий говорив виразно, що вона не одобряла вибору днини.

— Я це мусив нині вчинити.

— І що ж, прийняла тебе? — спитали в одно Маня й я…

— Казала, що не може ще відповісти, але заким від’їду — скаже.

— Чому не могла нині відповісти, як любить, Несторе, ти не питався? — обізвалася Маня.

— Ні. Я не хотів на неї натискати. Ми аж позавтра виїжджаємо. Як любив я її стільки років вірно й носив це почуття незмінене в душі, можу ще й цих кільканадцять годин пождати. Не про те розходиться мені, — додав він, — чи сьогодні, чи завтра, а про саму її відповідь взагалі. Настільки знайдеться ще в мене сили волі, щоб свою нетерпливість опанувати. Її волю й бажання я шаную, як шаную й люблю її взагалі.

Я поглянув на нього. Яке молоде виглядало його інтелігентне лице, а однак яка повага й мужеська дозрілість плила з тих уст. Так, він був справдішній Обринський, був і по душі братом своєї сестри.

— Що відповів ти їй? — спитав я.

— Будемо ждати, — сказав я спокійно, хоч не був спокійний. — Мої почування для вас остануться незмінені. Я вас люблю любов’ю, якою любить не багато мужчин.

Я поглянув на його сестру. В її очах заблисло мов сльоза, однак, стрінувшися з моїми, вона їх відвернула. Я відгадав її почування й звернув увагу на що інше.

— Чому якраз нині вчинив це ти, Несторе? — спитала сестра.

— Бо хотів перед від’їздом дізнатися, на чім стою. В мене ж за місяців кілька послідній іспит, і я хотів знати, в яку судьбу вступаю.

— Вона нині роздразнена, а її вчинками кермує її настрій.

Нестор видивився на сестру.

— Ти чудно говориш, Маню, — сказав. — Чей же «настрій» не має нічого до діла з питанням, що міродайне на ціле життя. Я на її настроях знаюся і з ними не числюся поважно.

— Чого сподіваєшся? — спитав я. Він усміхнувся.

— Доброго. Я ж прецінь не оцінюю її виключно по її настроях, її недовірчивості до людей і наклонах роботи те, що другі не похваляють, її розмах до великого, погорда до дрібничковості, воля поширити свій горизонт і її добре серце, котре укривати перед людьми є її постійним старанням і більше химерою, чим вадою, — дають мені запоруку, що ми будемо щасливі. Вона саме такою, якою є, підходить мені під душу. Знаючи себе, я маю переконання, що наколи б між нами й повстало яке-небудь непорозуміння, воно не з моєї вини піде. Поки що болить мені з її сторони те, що вона не вважає мене за людину поважних принципів.

— Чи ти переконаний, Несторе, що вона тобі прихильна? — спитала його сестра несміливо.

— Я майже певний того, — відповів він. — Зрештою, вона не належить до жінок надто чутливих, і з тим їй, може, й ліпше буде в житті, — відповів він.

— Але тобі, Несторе?

— Із тим ми упораємось, Маню, як буде вона моя. Не журися. А про мою любов до неї не потребую говорити. Але ось вони йдуть.

І справді. З противної сторони надходили Наталя й Ірина, і за малий часок прилучились уже до нас. Я спитав у пань, чи будемо вертати, чи підемо в іншу сторону, між тим коли Нестор, відступивши на пару кроків від нас, здіймив свій капелюх і порядкував щось коло своїх пришпилених мотилів.

— Нехай буде в іншу сторону! — підхопила моє слово Наталя, а звертаючись до Мані, сказала з уданою веселістю: — Доктор Обринський поводився нині в лісі, мов його вибраний жрець. Говорити довше не було вільно, від часу до часу треба було ставати, прислухуватись звукам лісу, ожидати господь знає чого з нього, мірити очима кожну бородату сосну вздовж і вшир, а наостанку… — і не договоривши, дівчина розсміялася. — Наостанку, Манусю, — сказала!, вхопивши Манину руку, потрясла її неначе пестливо. — Наостанку, але не дивіться так поважио на мене, панно Маню, бо мені страшно від ваших смутних очей, станув доктор коло якоїсь калабані, над котрою кружали стрикізки, охрестив її наборзі[89] «морським оком» в miniature[90] і, наколи б не Ірина, був би там, може, до заходу сонця простояв. Не так, Ірино? Ти перебрала нині роль якогось його янгола-хранителя, а я, коли не помиляюся, представляла «блудне світло», що зрештою лиш ради твоєї особи воліклося за вашими. слідами.

«Вона ревнує», подумав я, завваживши, що дівчина говорила нервово, визиваючи його й молоду свою кузинку мов до якогось оправдання.

— Неправда, Наталко! Ти пересаджуєш, хоч я не знаю, чому, — кликнуло молоде дівчатко вражено й озлоблено. — Я лиш помагала д-рові Обринському ловити гарні мотилі, панно Маню, — звернулася виключно до своєї виховавчині, мов оправдуючись у неї, — котрі він хоче долучити до своєї збірки вдома, а це не було легко. Тебе, — сказала через плечі до Наталки, — правда, не займало це ані крихти, бо ти, взагалі, нині не в гуморі й дряпала б кожного, а мене найбільше, хоч я сьогодні нікого не питаю, чи він «щасливий». Чому ти така, я не знаю. Ще менше займає тебе нині цей ліс, котрий назвав доктор Обринський нашим скарбом і найкращою красою. Говорити він не заборонював нікому, а найменше тобі, Наталю. Чи не йшли ви разом довгий час, між тим коли я шукала орхідей? Лиш коли він попросив тебе співати в тишині лісу і ти вволила його волю, він зробив мені рукою знак помовчати, вибачаючися, що хотів чути, чи йде відгомін. Зрештою, — додала гнівно, — було залишитись з прочими гістьми, як тобі не було з нами мило. Я б була й без тебе до товариства потрапила; а загубити, — доктор Обринський був би мене також не загубив, як ти фальшиво думала.