— Доктор Обринський забуде ще десь у гущавині мою кузинку, — гукнула до нас, сміючись чудним якимось усміхом. — Заглибиться десь-небудь в якусь квітку або побачить якого мотиля чи хруща, а я за неї відповідаю.

— Не дуже, не дуже, — зачувся нараз веселий голос добродія Маріяна за нами, себто мною, Дорою й ще якимись знайомими й панею Міллер та матір’ю молодої Ірини. Маня йшла мовчалива і, як мені здавалося, була розстроєна.

— Ви нині без гумору, панно Маню! — сказав я, відлучившися по часі від других і зрівнявшись з нею, що випередила товариство, як недавно брат, і йшла сама самим берегом потоку, неначе мала окрему ціль у лісі. Здіймивши капелюха з голови, збирала тут і там по куснику прегарного моху й якісь поодинокі цвіти. Вона звернулася на ті слова до мене.

— Я не можу говорили, ідучи отаким лісом, — промовила. — Вся розмова гурту он там за мною, як і те, що люди йдуть такою святинею, мов добре втовченою буденною дорогою, не бачачи ні на хвилину справдішнього лісу, розстроює мене, хоча, — додала, стрінувшись з моїми очима, й усміхнулась, — мене це не повинно, може, й обходити. Ліс, як окремий світ, є для поетів і знавців природи. Чи не так?.. О, господи, гляньте! Гляньте, пане Олесь! — кликнула нараз з радісним жахом і подалася раптом так сильно назад, що своїми плечима вдарилася о мої груди, коли я якраз у послідній хвилі мусив ступити вслід за нею.

— Що там? — спитав я.

— Пст… тихо, — наказувала і вказала рукою через потік на другу сторону лісу.

— Що там?

— Великанський хижун, а може, й орел. Чудовий! Он там на тій смереці, що, з одної сторони надпалена, виставляє свої голі рамена Вона одна надпалена. Бачите? Вона дуже впадає в очі. Господи, дивіться ж! Він ще сидить. Який пишний!

Я всміхнувся.

— Я не бачу, — відповів. — Бачу лише, що смереки рівні, крилаті, пнуться вгору; бачу, що між лісом по нашім березі й тим, за противним берегом, горить сонце, що його проміння ллється золотими струями; бачу далеко перед собою, що дві скелі, що виринають з лісів, мов розсунувшися, оставили місце для перепливу оцього потоку, що провадить в шум «Чортового млина»; і бачу тут у багатстві сеї зелені перед собою вас. Раз, Маню, це буде тому не мало літ… — тягнув я зворушеним голосом… — Чи слухаєте ви мене? — додав я…

— Слухаю, — відповіла, усміхнувшись, і, отворивши тут же свій зонтик, станула на хвилю й дивилася спокійно ожидаючими очима на мене.

— Це буде не мало літ, — повторив я, — як одної препишної місячної зимової ночі їхав молодий мужик з аристократкою біля себе білим лісом, мов мрією, й обоє вони мовчали, як і ліс. «Я люблю тебе», об’являла їй ціла його сильна молода істота, між тим коли вона мовчала, мов зачарована лісом. «Я люблю тебе», і він, той молодий мужик, не сказавши голосно ні слова, забрав правом тої своєї першої й одинокої правдивої любові з її непорочних уст, мов запоруку щастя на будуче, один поцілунок. Це було давно, Маню, і як були вони, як здавалося їм, невикінчені, підлеглі зовнішнім обставинам, і було, як сказав я, зимою. А тепер перед ними знов ліс. Повний зелені й багатства вегетації. І ясне сонце дня. Тепер я питаю її. Чи відчуває вона, як та дана йому тоді запорука відроджується нині сама з себе й упоминається, що кожне розпочате діло вимагає строго викінчення. Вона, як і тоді, тепер перед від’їздом. А він, як і тоді, остається. З чим має він остатись, Маню? Невже ж з її тодішньою, йому даною відповіддю? Ви не знаєте? Невже, Маню? — спитав я з притиском. — Завтра, позавтра ви від’їжджаєте… — тягнув я далі, зближаючись до неї й відгинаючи широке крило сосни, що мов загороджувало їй дорогу, куди спішила, не обзиваючись до мене ані словом. — Стійте, панно Маню, — просив я. — Ви так спішите. вперед, неначеб вас ожидало десь у лісі якесь об’явлення, а щонайменше я був розбишакою. А там дальше те саме, що й тут. А «Чортовий млин»… він лиш мрія в об’яві сильного шуму лісу, що походить від протягу між отими там дальше від себе мов відсуненими скалами. І ви ж чей же не схочете загнатися самі в глибінь лісу, даючи деяким щиросердим язикам причину до обмови своєї особи.

Ці послідні слова мої, висказані більше жартівливо, як поважно викликали в неї в одній хвилі скуток.

Вона задержалася.

— Чи довго ми йдемо? — спитала, звертаючи перелякано свої молоді очі на мене, між тим коли гаряча краска розлилася по її білім лиці.

— Не так уже довго, щоб не замочити оцею справді чортовою дорогою в легких черевиках ніг і не дати тим, що мають лиш нині нагоду поговорити з вами без свідків, якої-небудь відповіді. Чи гадаєте, це так мило, зайшовши до вас, бавити вперед обов’язково паню Міллер, поки діждусь вільної хвилини поговорити з вами на самоті? Манюі через мою нескріплену ще матір я залишаюсь тут на кілька тижнів ще… без вас. Це недовго, але подеколи й дуже довго. Коли верну в столицю, там уже буде листя червоніти. Одержавши від вас слово, що ви залишитесь мені вірні, я мушу ще знати, коли мені по вас прийти, щоб забрати свою власність назавше. Ви перелякалися, Маню! — додав я, бачачи, що при моїх словах її лице покрилося майже цілком блідістю. — Я надіюсь, що це наслідки уявлення перед справдішнім здійсненням наших довголітніх бажань, що забрали вам усю кров з личка, жах, може, перед якою ще небудь боротьбою з моєю матір’ю, котрої ви так лякаєтесь. Але не бійтесь. Самі ви ніколи не будете проти неї стояти, поки я живий. А по-друге, вона звикає до думки, що внук «владики» бере за жінку колишню «ненависну» їй Обринську. Це вже моя річ. Ви її побідили, Маню… Чого жахатись? — При послідніх словах я пригорнув її до своїх грудей і, схиляючись над нею, як колись у зимовій чудовій ночі лісом, поцілував її в вуста.