— До речі: знаєте, хто хороводить по часті устройства комуни?
— Хто ж такий? — поцікавився Степан Трохимович, попихкуючи димком у свіже повітря бадьорого осіннього ранку.
— Та той же таки Кліщ! — Онучка так подивився зверху вниз на низенького коваля, наче він, Онучка, буквально нічого не второпає. Потім він здвигнув плечима й сказав вкрадливим голосом: — Я знаю, що ви дуже поважаєте Кліща, а я й сам прихильний до нього. Справа от тільки з середнячками: недолюблюють вони його — та й квит!
Степан Трохимович хотів був сказати Пилипові Гордійовичу, що великої поваги він ніколи не відчував до Кліща (цього, проте, ніяк не міг не помітити й сам Пилип Гордійович), але, згадавши, що не більш, як за годину, він матиме побачення з Кліщем, враз осікся й промовив не те, що думав:
— Та хто його знає: може, й зовсім даремно недолюблюють. Він чоловік непоганий.
В тупих йоркширських очах Пилипа Гордійовича знову заметушилася хитринка.
— Звісно, непоганий! — мало не скрикнув він своїм, верескливим дискантом. — Хіба я кажу, що поганий, — Боже борони! — І Онучка, щоб Степан Трохимович не подумав, що він, Пилип Гордійович, недолюблює Кліща, ще на чверть години затримав старого коваля біля хвіртки.
Словом, розійшлися вони, коли вже на заході займалася осіння рожева зоря, коли десь рипіли вже вуличні журавлі й невгамовні півні раз у раз злітали на тини, побідно та голосно кукурікаючи, — розійшлися тоді, коли з дворів замукали корови й заагейкали пастушки, — коли, словом, село збиралося по-справжньому розпочинати день.
— Про яку це він говорив комуну? — спитав Степан Трохимович, підходячи до Явдохи Гарасимівни: вона вже стояла надворі й годувала курей. — Ти нічого не чула?
— Балачок нібито ніде не було! — сказала ковалиха. — А ти чого турбуєшся? Хай собі улаштовуються на здоровля.
Степан Трохимович здвигнув плечима: ще б пак не на здоровля! Хіба він не розуміє, що це дуже й дуже добра справа?
Він навіть розуміє, що майбутня комуна непоганого собі й верховода підібрала: саме такого їй і треба було. Його тільки цікавить, яким чином все це пов’язати з бажанням Кліща сьогодні побачитися з ним? Чи, може, тут ніякого зв’язку немає? Навряд: надто вже красномовно одно з одним збігається… А втім, почекаємо: свого часу все виясниться.
Степан Трохимович оглянув хазяйновитим оком своє дворище й пішов до сажу подивитись на підсвинка.
ІV
С т е п а н Т р о х и м о в и ч г р а є н аш е с т и с т р у н н і й г і т а р і. З а х о д и т ь
К л і щ. О д н а к х т о ж т а к и й б у в К л і щ?
Ч и м с т р и в о ж и в в і н с т а р о г о к о в а л я?
С т е п а н Т р о х и м о в и ч д и в и т ь с я
н а з о л о т у б і л о н о г у б е р е з у.
Кліщ зайшов багато пізніш, як обіцяв: він зайшов, по обіді. Степан Трохимович, власне, вже й забув про нього. Вранці, почистивши саж, він взявся за снопи й дві години помахав ціпом (хоч він і був у супрязі з сусідою Мотузкою, але не на молотьбу: півтори десятини давали не більш, як сорок — сорок п’ять пудів, і, отже, не було сенсу тягатись до молотарки). Пізніш він допомагав Явдосі Гарасимівні докопувати картоплю. Потім його покликав до тину Мотузка й радились про коней: Мотузці потрібні були гроші, і він хотів одного коня продати: саме старого.
— Ні, ти вже не продавай! — сказав Степан Трохимович. — Однією конякою ми не справимось, а собі я все-таки не думаю купувати: мороки й так доволі.
— Та я й сам бачу, що воно не зовсім зручно виходить, — погодився Мотузка. — Проте не можна й не продати: повірте, аж кричить — грошей треба.
— Що ж його робити? — замислився старий коваль і тут же скинувся: — Ти, мабуть, все-таки підожди: спробую дістати на заводі аванса.
Проти такої постави питання Мотузка не мав що сказати, й тому розмова хутко увірвалася. Потім надійшов обід.
Пообідавши, Степан Трохимович зняв із гвіздка свою шестиструнну гітару, пішов у садок (день і сьогодні був чудовий), сів напроти ковалихи, що, зібравши кислиці, обмивала їх на сушіння, й почав награвати пісень. Власне, не пісень, а старовинних російських романсів, що їх він вивчив з грамофона — (грамофон уже давно зіпсувався й лежав тепер на горищі). Старий коваль якраз співав своїм тихим старечим голосом (під акомпанемент, звичайно, своєї шестиструнної гітари) «Не искушай меня без нужды», коли з-за хліва вийшов Кліщ і, кинувши «драстуйте», попрямував до золотої (пожовкле листя) альтанки. Степан Трохимович положив на стіл гітару й, як тільки Кліщ підійшов, сказав:
— Сідайте, будь ласка! Сідайте!.. Може, ти нам чайку даси? — звернувся він до ковалихи.
— А чому ж не дати? — одказала Явдоха Гарасимівна і підвелася з лави.
— Та спасибі! Я… не звиклий до чаю! — кинув Кліщ.
Але Явдоха Гарасимівна уже ступила з альтанки: вона була дуже симпатичною господаркою й все-таки хотіла вгостити Кліща.
— Чого там не звикли, — сказала вона, на мить повертаючись і поправляючи фартух з кислицями. — Хіба до нього довго звикати?