Степан Трохимович позіхнув. Очей своїх він ще не заплющував, а в кімнаті була така непрониклива темрява, що його зрінки ніяк не могли найти точки опертя. Тільки багато пізніш збоку замаячила темно-синя пляма правого вікна й нарешті проясніло. Раптом скло розрізала срібна полоса метеора й на дворі дзвінко загавкав Жучок.
«Хто це там вовтузиться біля паркану?» — подумав Степан Трохимович і тут же відчув, що сон вже переносить його у свої фантастичні володіння і що його думки ширяють уже поза межами реального світу.
ІII
Д о с в і т н і й г і с т ь і й о г о з о в н і ш н і с т ь.П р о щ о г о в о р и л и. Р а п т о в е з а п и т а н н я
п р о к о л е к т и в і з а ц і ю й р о з м о в а п р о
к о м у н у, «щ о с т р о ї т ь с я». Ч о г о
з а х о д и в г р о м а д я н и н О н у ч к а?
На дворі стояла глуха передранкова ніч. Ще навіть не по всіх хатах блимали вранішні каганці, ще Явдоха Гарасимівна тільки-но розпочала поратись біля печі, а Степан Трохимович ще навіть не розплющував очей, — ще час був надзвичайно ранній, як хвіртка ковалевого двору перелякано рипнула й до Степана Трохимовича завітав гість.
Обережно ступаючи, він підійшов до вікна й зазирнув до кімнати. При світлі каганця, яке, прорвавшись на свіже повітря, лягло полосою біля призьби, ця досвітня людина рельєфно виступала всіма деталями своєї постаті.
Це був саженний і важкий (пудів на вісім) чолов’яга. Одяг він мав у всякому разі не сільський: на нім був піджак, жилет і навіть щось подібне до краватки. На голові йому лежала млинцем кепі, штани навипуск кінчалися щиблетами. Задом — спиною й плечима — він справляв гнітюче враження: мовляв, потріпотіти в руках цієї людини — значить навіки розпрощатися зі світом білим. Але коли б у коло зору спостерігача попало чолов’ягине обличчя, він раптом змінив би свою думку й про його зад. Спостерігач навіть усміхнувся б: обличчя важкої досвітньої людини, по-перше, нагадувало писок зовсім не страшної йоркширської свині (той же кирпатий ніс, ті ж безцвітні, тупі й маленькі очі), по-друге, воно страшенно подібне було до обличчя найлюб’язнішого із усіх начисто голених лакеїв.
Чолов’яга обережно постукав у вікно.
— Там хтось до нас прийшов! — сказала Явдоха Гарасимівна, розштовхуючи сонного Степана Трохимовича.
— Як ти кажеш, Явдохо? — озвався нарешті старий коваль: він так за день підтоптався, що й справді спав здоровим молодим сном.
— Кажу, хтось у вікно стукає!
— Ага! У вікно стукає! Я зараз! — Степан Трохимович підвівся, почухав собі під пахвою і тільки тоді заступав до вікна. Згадавши, що сьогодні до нього мусить зайти Кліщ, і думаючи, що це саме Кліщ і прийшов, коваль потер собі пальцями лисину й не зовсім ввічливо запитав: — Хто там такий?
— Та це я, Степане Трохимовичу! — мало не дискантом відповів знадвору саженний чолов’яга.
— Он бач хто! — позіхнув Степан Трохимович, звертаючись до жінки: — Це Онучка прийшов.
— То йди запрошуй до кімнати! — сказала ковалиха й посунула рогачем горщика.
За мить Онучка вже стояв серед кімнати й посміхався своїми тупими йоркширськими очима. Зі всіх його рухів видно було, що він дуже поважає старого коваля і з не меншою (у всякому разі) повагою ставиться й до ковалихи. Степанові Трохимовичу він люб’язно потиснув руку ще на порозі, Явдосі Гарасимівні — зайшовши до хати.
— Що ж це ви так раненько завітали до нас? — спитала ковалиха, прибираючи з лави якусь миску й даючи місце гостеві.
— Та, бачите, не спиться: все турбуєшся за громадські діла, — відказав тим же таки дискантом (цей дискант, до речі, ніяк не в’язався з восьмипудовою бухтею) громадянин Онучка.
— Ма’ть, готуєтесь до хлібозаготівель?
— Де вже тут готуватися, — заперечила бухтя. — Тут треба збирати, а не готуватися. Це вам не дев’ятнадцятий рік! Тоді держава заготувала, коли не помиляюсь, всього-на-всього вісімнадцять мільйонів центнерів, а тепер одного посівматеріалу мусимо мати не менш.
— То ви вірно говорите! — погодилася за Степана Трохимовича Явдоха Гарасимівна й, побачивши, що коваль вийняв зі скрині кисета, сказала: — Та покинь ти, Стьопо, свою люльку!
— Я, Дуню, у двері попихкаю! — заперечив Степан Трохимович і, ще раз солодко позіхаючи, звернувся до Онучки: — Що ж тут у вас, Пилипе Гордійовичу, новенького чути? Я ж, знаєте, більше на заводі, та й за всіма новинами не встежиш!
Онучка шоколадно посміхнувся своїми тупими йоркширськими очима й сказав:
— Та де там вам, Степане Трохимовичу, до наших сільських дрібниць: вам не легко й з заводськими справами впоратись!.. Які ж тут у нас новини? Краще говоріть ви, що там у вас, на заводі робиться. До города, як вам відомо, я тепер не дуже вчащаю, а з газетки хіба все добереш? Рідко й до вас заходю. Частіш ходив би, — може, дещо й знав би, але ходить совість не дозволяє: людина, думаєш, якийсь день дістала для відпочинку, а ти їй і тут заважаєш.
— То ви зовсім даремно кажете, Пилипе Гордійовичу! — заперечив Степан Трохимович, через щілину пускаючи дим у сіни й покручуючи свого сивого вуса. — Я вам завжди дуже радий.