Останній фрагмент мусив виправдати всю попередню балаканину. Сіль нарисів «Повстанці» полягає в словах начальника штабу: «Ходім, Грицько! Не варт дивитись на пожежу, бо в кінці кожної пожежі лишається тільки попіл».
«Повстанці» розбиті на 4 фрагменти: «Ідуть», «В штабі», «Перед наступом» і «Пожежа». По підзаголовках ми природно мусимо підійти до останніх слів начальника штабу (звичайно, по лінії консервативного думання). Але внутрішня композиційна послідовність не витримана. Не зумів Підмогильний зробити як слід і останнього фрагмента. Історія з редактором прямо-таки наївна.
«Але редактор хитнув головою. «Не маю часу, — відповів він, — треба написати статтю до завтрашнього числа. Ви знаєте, яку я статтю пишу? Хе! Я готую її вже два тижні. Я… готував її ввесь час свого свідомого життя. А ось спромігся висловити це й одповісти на безліч питань, що постали переді мною і всіма нами… Ця стаття — наслідок усього мого думання, підсумок усього мого існування…»
І далі в такому ж дусі. І до цієї патетично-трагікомічної постаті з аверченківських фейлетонів Підмогильний цілком серйозно ставиться.
Резюмую: Підмогильний все-таки найкращий автор з усіх прозаїків «Нової України», — про нього можна говорити. Але Підмогильному треба учитись, учитись і учитись. «Нової України» ж не треба хапатись: безперечно, автор скоро одмовиться від своїх «Повстанців», а до станції «Еміграція» він і так, можливо, помандрує.
III
Про інших авторів «Нової України» ми скажемо значно менше: про деяких з них і зовсім не варт було б говорити — не претендуй «Нова Україна» на звання серйозного журналу.
Друга річ — по розміру найбільша — це «Роман» М. Диканька. «Роман» забрав два друкаркуші. Редакція не пожаліла паперу. — Шкода. Такі речі звуться у нас продуктами графоманії, як вони звуться за кордоном — не знаю, очевидно, інакше. Нами зарання опановує підмогильний жах (бо ж він дійсно трагікомічний): що ми будемо цитувати з цього автора? — От вам докази:
«— А я, Васильку, вже залицявся до панночок.
— Та невже?
— Я вже й краков’яка вмію танцювати».
І далі автор каже: «А я не залицяюся до панночок. Майбутньому письменникові не личить бігати за «бабським хвостом».
Але «майбутній письменник» хоч і висловив цю думку, та думка думкою, а діло — ділом. На протязі цілої першої частини він бігає за хвостом Музи Шілінг. Це природно, бо б. петлюроофіцер, що намагається в 23 році відограти роль — як ми бачимо далі — українського Купріна, іншого нічого не придумає.
Беззмістовна «пустишка», Диканько ще раз підкреслює, які нікчемні паростки пустила «Нова Україна». Про якісь шукання тут і говорити не приходиться. Стиль, форма, прийоми — все старе. Але як далеко Диканькам до змісту старих письменників, хоч би до того ж Винниченка.
— «В фанта, панове, в фанта». Музо, ви задоволені своїм сусідом?
Це питання. Скажи — ні, посадять біля когось іншого (це так думає «майбутній письменник». — С. К.).
«— А з виконанням чи без виконання?
— Звичайно, з виконанням.
— Ні, без виконання.
— Так поцілуйтесь!
— Так без виконання ж!
— Е, ні, поцілуйтесь!»
І т. д., і т. д. Ще поцілунки. Так вся глава.
Друга глава: «— А що, як поцілувати? Й поцілувати в розпущений кінчик? Не можу витримати. Поцілую. Ух!»
Третя глава: «— Музо! Музо! Я ж її покохав. Від першого побачення, від першої хвилини. Невже не судилось? Батько стоїть, а я дівчині руки цілую».
Четверта глава: «— Музо, голубонько моя, рибонько! Кохаєте мене чи ні? — Я не знаю. — Янголе мій, скажи! Я жити без тебе не можу. — Пустіть, не цілуй, прощай! Кохаю. — Музо!.. Кохає! Як привітно усміхнулася».
П’ята глава: «— Дитинко моя! На Різдво приїду, й повінчаємось! Жіночко моя кохана. — Цілуй! Цілуй мене, Васильку».
В шостій главі Муза пише поганенького вірша, а їй у відповідь «майбутній письменник» — Диканько — теж пише поганенького вірша.
В сьомій главі: «Вже пройшло півліта і — падуча зірка загорілась, осяяла раптом і… погасла».
А у восьмій главі появляється нова Муза — Чорна Блискавка з великої літери — «оксамитна троянда».
В дев’ятій главі новий роман — з Чорною Блискавкою, яка — «розвинена, інтелігентна, шляхетних поривань; видно, холеричного темпераменту».
В 10-й главі «майбутній письменник» бачить, як «частіш спалахує Чорна Блискавка, шаріються щічки», й розказує їй «що-небудь гарне й сумне» про Чудову Мрію і Лицаря Мрію, після чого Чорна Блискавка покидає автора.
В 11-й главі Муза в трансі, а автор знов кричить: «— А тепер цілуй!»
На цім закінчується перша частина «Роману». Друга частина значно менша. Між іншим — я боюсь, що мене обвинуватять в передержці (ті, хто не має під рукою «Нової України»), але інакше переказати я не міг, бо і в дійсності із таких цитат складається вся перша частина «Роману». Я сказав би, що це скандальне зверх-базарне оповідання конче компрометує «Нову Україну».
В другій частині, властиво, більше публіцистики, ніж художньої творчості. І краще в ній тільки те, що автор, нарешті, зустрівся з Музиним чоловіком. Тут він до неї знову «возгорєл» страстю, але вона його спитала:
«— Ви знаєте, що таке lues3?»
На цім і кінчається «Роман» Диканька. Цікаво: де був Винниченко, коли здавали в набір цього автора?
Є ще в «Новій Україні» Диканський, який, здається, виступав уже в «Літ.-Наук. Віснику». Про його оповідання «Тоді» можна сказати тільки, що написане воно нуднувато, — з тих оповідань, що ідуть «на заставку».
Катря Гриневичева з «Весіллям Карапульки» — свіжіша. Єсть думка, єсть деяке знайомство з технікою нової новели. Єсть гарні образи: «Високо в поморках дроти телеграфу, на них коливається галка, як Сойфер над книгою талмуда». Або: «Крізь усі вікна юрлить увечері світло, рівно й під міру, як нанизаний під нитку янтар». — Коли б Гриневичева не зловживала образами, не накопичувала їх, — було б краще.
Оповідання М. Тоні «Микольо» слід було б умістити в дитячому журналі. Як воно попало в «Нову Україну» — це знає, мабуть, Винниченко.
Є ще переклад з французької — дрібничка, і друга дрібничка — Вілінської: надто мініатюрний уривок з роману.
Нарешті, є ще й новела — «Василка» О. Кобилянської. Її не будемо чіпати, як не чіпали Олеся й Винниченка. Новела написана в реалістичних тонах. Час дії — імперіалістична війна, побут селянський. Нового нічого не додає до творчості Кобилянської.
Це і все. Такий художній матеріал у двох книгах «Нової України». Що буде в 3-й, 4-й — невідомо. Поки що — слабенько, навіть надто: інакше ми не присвячували б цілої глави «Повстанцям» і не говорили б про таку річ, як «Роман».
Стефан Кароль
______________
1 Пошта «до запитання» (фр.).
2 Редакція «Червоного шляху» друкує нижче це «спростування» (приміт. авт.).
3 Сифіліс (латин.).