— Як будуть творити молоді письменники Радянської України, коли майже всі визначні сили старої письменницької генерації живуть зараз за кордоном? З кого, з чого будуть рости?
Життя дало відповідь:
— З грунту. З маси.
Але ростуть молоді письменники і зі старої генерації.
Як же вони ростуть?
Розглянемо художній матеріал «Нової України», де групуються молоді сили під безпосереднім доглядом Винниченка й Олеся. Самого Винниченка ми не будемо чіпати ще й тому, що в 2-х книгах, які ми маємо під руками надрукований його старий «Гріх», добре всім відомий, і «Закон», який не закінчений. Про Олеся теж не прийдеться говорити, — він сам за себе сказав:
Одспівав я пісні вже свої.
І ще він сказав:
О, з’єднайтесь в єдину сім’ю,
станьте муром єдиним в бою, —
і ви збудите пісню мою.
Коментарів, гадаємо, не треба: всі розуміють, про яку сім’ю йде річ і до якого бою кличе Олесь. Шкода лишень, що сам Олесь не розуміє цього: ми давно вже переросли ці гасла, ми люди нової епохи, нових гасел і добре знаємо, хто такий був Дон Кіхот. Не западе його поклик у наші душі і буде лежати десь на закинутій станції «Еміграція» в становищі poste restante1, поки не забере його сивий історик літератури.
Який же молодняк росте з колишнього буйного дуба, ім’я якому — Олесь?
О’Коннор-Вілінська перекладає з Верлена:
Скрипок ридання,
Осінні зітхання сумні.
Така вже відсталість еміграції щодо перекладів. Подивимось на оригінальні твори. Юр. Драган і досі пише:
Розплющив ранок сині очі,
Поглянув з неба на струмок,
Що плюскотить, як сміх дівочий,
Хмільний від поцілунків ночі,
Безжурно-світлий, як божок.
Знаєте, нам хотілось би, щоб цей автор попав на вечірку спілки селянських письменників «Плуг» і щоб його послухав наш безжурно-світлий Божко (єсть такий молодий критик). Я певний, що він сказав би йому: «Це, вибачте за вираз, не поезія, а банальщина. А римувати в 23-му році «очі-ночі-дівочі» принаймні нудно».
Але Драган, очевидно, не піде до нас, бо він дивиться туди, де «по осяяному пляжу біла панна йде», бо він взиває: «старі боги, поверніть же ви колись і нам мрії і сни наші срібні». — Не прийде — не треба.
Стефанович, безперечно, цікавіший. Шкода тільки, що він у такому оточенні:
— Куди не глянь — жовто-блакитні.
Треба ще йому увільнитись від солоденьких слів: «курчаток, пискляток, діточок, біло-жовтенький, хмарки, лісочок» і т. д. Є у нього алітерації, асонанси. Автор трохи знайомий з технікою сучасного вірша. От його найбільш вдалий уривок:
Заблудилось ягнятко в степах.
Не гляділо, дурненьке, отари.
Біга, мекає, взяв його страх.
Боляче своїм києм ударив.
Загубилось у буйній траві,
Кличе маму, так жалібно мека,
А вже мама у теплім хліві,
А вже мама далеко, далеко.
Не почує, хоч як її клич…
Не знаємо — свідомо чи ні, — але автор дав таке ягнятко, що його мимоволі порівнюєш з ягнятками еміграції.
Четвертий поет — Антін Павлюк — подає надії. Але його виховував не Олесь, а тичинівський «Плуг» та «Сонячні кларнети». Гадаємо, що він зрозуміє свою помилку і нарешті найде свою маму, яка «далеко-далеко». Єсть у нього навіть прекрасні образи:
Буде в днях — ясним спомином тінь,
Приведе на забутеє місце, —
В голубу, в голубу далечінь.
Закипає пожежею листя.
Римування á lа «очі-ночі» — нема. Асонанси: «глибінь-лабіринти», «коси-осінь». Але він ними не захоплюється, — це теж гарно. Єсть думки. Хиби: зайвий символізм, слова з великої літери: «Тиша», «Вічність» тощо. Деяка недоробленість. Поруч з гарними рядками трапляються невдалі. Взагалі — нічого, виправиться, тільки… не в «Новій Україні».
Іваненко — поет типу «Драган». Гарно лишень те, що йому все-таки:
Рідний край з його журбою
Здається зіркою ясною.
Єсть ще поет X. А. (чи не та поетеса, яку в нас вже не друкують, хоч і пише цілком радянські вірші: древні?). Що ж про неї чи про нього сказати? Цитую перший рядок першого вірша:
Прибралися ліси у золото осіннє,
Востаннє сонце їм сіяє золоте,
Востаннє їм блакить всміхається ласкаво,
І щось заховують вони в собі святе.
Гадаю — досить, бо це, здається, найкраще місце з X. А.
Резюмую: з 6 поетів, що приймають участь у «Новій Україні», вартий уваги поки що один — Павлюк.
II
Прозовий відділ починає (хто б ви гадали?) Вал. Підмогильний. Це той, що друкувався в «Шляхах мистецтва». Правда, редакція робить примітку, що «шановний автор» і т. д. Віримо редакції і надіємось, що «шановний автор» зробить десь і якось спростування2. Інакше будемо вважати його за Клима Поліщука ч. 2.