А втім, це справа авторського сумління, а нас цікавить у данім разі художній матеріал.

Треба сказати правду, нариси «Повстанці» В. Підмогильного, мабуть, найкраща річ із всіх оповідань, що уміщені в двох книгах «Нової України». Про повстанців єсть що сказати. Тому й присвячуємо Підмогильному окремий розділ.

В новелі — 4 фрагменти, зв’язані вони між собою повстанчим настроєм. Про яких повстанців розповідає Підмогильний? Він цього не ховає:

«…До столу протискається нова постать — висока людина в синьому козацькому вбранні, з червоним шликом».

І далі:

«…Він поклав шапку на стіл, закинув оселедець за вухо».

Досить. Розуміємо, з ким маємо діло. — Як же ставиться до цих повстанців з «оселедцями» шановний автор? Очевидно, він не належить до тієї категорії митців, що пильнують замаскувати свої тенденції і заслужити звання «об’єктивного» письменника. Він просто каже:

«Повстанці (тобто ті, що з оселедцями. — С. К.) зайняли місто тільки три дні тому, але порядок налагоджувався».

Це сказано без всякої іронії. Шановний автор не ховає своєї симпатії до оселедочно-повстанського руху і дає нам не факти, а романтику, бо ж ми не віримо, що й наші, червоні повстанці «налагоджували порядок 3 дні». Це характерно. Нас, учасників, не одуриш і 33-ма днями.

Це перша хиба твору: тенденція потрібна, але не безоглядна, бо інакше твір переходить у ту стадію своєї вартості, яка зветься «агіткою». Ми й своїм митцям не рекомендуємо писати «агітки», тим паче не радимо цього чужим по своїй ідеології.

Підмогильний перебуває під сильним впливом Л. Андрєєва. Його натуралістичні малюнки, від яких дмухає Нечуєм (в кращім разі), перепутані з андрєєвськими жахами. От натуралізм:

«В хаті борщ був на столі. Мати розповідала, що в Павлихи врешті таки народився син, а в Панасенків іздох кнурець».

Такий натуралізм проходить через все оповідання. (Недалеко втік від «Остапа Шаптали». Єсть у Підмогильного і гарні речі, «В епідемічному бараці»). До нього образи: «вишня подарувала йому ще своєї краси», «стало сумно, як то завше буває весняної ночі, коли тебе жінка не кохає». Гадаю — наївні, для гімназиста 5-го класу — образи.

Але от починаються андрєєвські жахи:

«Тарас притулився до ночі й застиг. Тиша його скорила і стала йому замість душі».

Далі: «Тиша до нього не йшла, бо він мав маленьке серце».

Далі: «Тиша тим часом стала Остапові замість очей».

Курсив всюди наш. Ми нарочито підкреслюємо цю жахну тишу, що стає замість очей, бо на тій же сторінці ми чуємо ще про тишу.

«Тиша покинула його й подалася назад до степу». «Його сум грізною марою навис над Остапом…» «Ті мовчки кликали до себе тишу». «Тарас потонув у тиші».

З першої глави «Ідуть» можна зрозуміти: хтось іде в повстанці, але, звичайно, по-андрєєвськи: «з гуканням до степу», «з риданням», «з сльозами, що червоніють перемогою» і т. д.

Звичайно, ми не проти такої манери писання, але після «Жизни Василия Фивейского», припустім, треба бути з жахами обережніш. Після «Войны и мира» нема Ропшина — це сказала та аудиторія, для якої намагається писати Підмогильний. Ця ж аудиторія знає, чим для своєї епохи був Андрєєв і чим для нашої епохи будуть його безоглядні послідовники — Андрєєви в 10-му виданні. І ця ж аудиторія скаже: треба поважати українську літературу (це, властиво, до Винниченка, не до Підмогильного), не годувати читачів огризками з російського літературного дореволюційного стола. Треба уміти себе викреслювати (це до Підмогильного). Це велике вміння.

З усіх жахів Підмогильного ми найшли тільки один, який заслуговує уваги:

«Остап глянув йому вслід і жахнувся степу: той збільшувався й поширювався, як потоп».

Все це, звичайно, деталі, але деталі роблять цілу композицію.

Другий, третій фрагменти — не кращі. Автор до того захоплюється петлюрівською романтикою, що й сам не помітив, мабуть, як він з андрєєвських жахів перейшов до базарних губанівських малюнків.

«… — Хіба ж можна випускати з рук? — бурчить один. — Четверо скорострілів, хіба воно на дорозі валяється?

— Та батько дозволить, то він жартує.

Отаман сміється. Сотник уже злісно дивиться на нього, і з уст його готові вирватись гарячі докірливі слова. Ще хвилина, й він ладний кинутись з пістолем на отамана, гукаючи: «Смерть зрадникові!»

І далі в такім же дусі. Так би мовити, дух запорозької вольниці. Дешева романтика а lа «Огнем і мечем» — це, в кращім разі, місцями «Отаман Зелений» Кл. Поліщука. І не хочеться їх прощати авторові, бо ж він претендує на розробку більш серйозних тем.

Далі знову дешева романтика і безоглядна тенденція петлюрівської агітки. По Підмогильному, його повстанці не грабують селян, що це якісь зверх-люди. Ще далі така от філософія:

«— Ні, я не хочу бути зіркою, в далекому блиску зір захована безодня суму. Зорі — то небесні сльози. Важко плакати, а слізьми бути ще важче».

Це філософствує вартовий, і, між іншим, Підмогильний жодного разу не почервонів за нього.