— Ні, — каже тов. Пилипенко, — мої «розумні» і тепер «не розпутають». Багато філософії, а вони хочуть, щоб життя було «не складне».

— Шкода, — каже Хвильовий. — Тоді, може, вони дещо второпають про ґатунки статей? Перший ґатунок — то теоретичний онанізм («Праф.»), другий — порожня демагогія (наша «Просвіта»), третій, нарешті, — живі думки в живому вбранні («Олімп»). Цим, останнім, і представлено статті Хвильового.

— Самохвальство! — кричить маестро.

— Їй-бо, вгадали, — відповідаємо ми. — Як же себе не хвалити, коли наші опоненти не хочуть думати.

Наше «самохвальство й презирство» находять свого адресата не в особі молодої молоді, а в особі саме цих «десяти розумних», що вийшли з ледачої «Просвіти».

От де справжній адресат.

Але маестро уперто мовчить і робить дальші «наскоки».

— Навіщо це ви робите, — питають його. — Хіба вам не відомо, що Хвильовий тільки тоді вийшов із цитатами «іже во отцех марксистських», коли один із «енків» вкупі з «папашею» (тепер все це виясняється) почав посилатись на Леніна з «селянської бібліотеки»?

— Бачите, — каже Пилипенко, — моїм просвітянам у носі закрутило. Ну й… «мугу»!

Тиснемо вашу руку, маестро. Але що ж поробиш: ми так і писали, — «коли на те вже пішло», то нам не ліньки зазирнути і в десятки томів. Досить нас «пужати» «отцями марксистськими»: ми їх самі вже трохи вчитаємо. Більше того: ми знаємо, чому ви виступаєте з голослівними твердженнями. Це ж із пролеткультівця Плетньова вам відомо, що Воронський залишив десь половину цитати з Бєлінського.

Але все це — маленькі дефекти в порівнянні з тими величезними ляпсусами, про які ми будемо зараз говорити. Тут ми перейдемо до основи своєї статті, щоби «не переливати з пустого в порожнє», як робить це тов. Єруслан Лазаревич (пробачте нас, друже, за ваш анекдот). Тут впаде перша крапля «води» на камінь мистецького авторитету нашого блискучого маестро.

ІI

У своєму листі «Куди лізеш, сопливе» друг Пилипенко так пише:

— «Одну лише книгу совісно використав до кінця-краю тов. Хвильовий, це — «Искусство как познание жизни» А. Воронського. До цієї книги й надсилаю читачів, щоб не дивувались, де тої філософії набрався він, і пересвідчилися, що в нього добра пам’ять».

Справа, звичайно, не в тому, що «олімпієць набрався філософії» з однієї брошурки Воронського. Коли маестро хотів уразити, то йому це, на жаль, не вдалось. По-перше — Хвильовий ніколи не претендував на звання критика, ідеолога чи то лідера, а тим паче — філософа. По-друге — свої статті він називав абеткою, маючи, очевидно, на увазі, що вся їхня філософія складається з елементарних істин — ясних і давно відомих. Тільки нашому опонентові може все це здатися за філософію. Але з приводу цього ми, хоч із болем в серці, скажемо одверто й, рішуче:

— Тов. Пилипенкові треба негайно йти до мистецького лікнепу.

І справді: який безвідрадний факт! Як це так вийшло, що ідеолог і керівник письменницької організації досі не може вчитати Воронського, досі не знає, що таке воронщина. Невже-таки ця літературна течія не більше, як «самохвальство й презирство до «молодої» молоді»? Саме нерозуміння цієї воронщини й спровокувало нашого друга на «киви-морги», на «хі-хі-кання» і взагалі на весь його невдалий виступ.

Перш за все:

— Цілком справедливо думав наш опонент, що справжня воронщина не те ж саме, що — українська. Але, на жаль, це тільки інтуїтивне передчуття, бо аналізу цієі течії тов. Пилипенко ніколи не робив, інакше б він адресу нашої «рідненької» шукав у іншому місці.

Отже, два слова про українську ми скажемо далі. Але, виясняючи перше, ми примушені коротенько зупинитись на пореволюційному стані російської й нашої художньої літератури.

— Яка ж вона? Причому тут воронщина? — спитають нас. — Нарешті, яке це має відношення до мистецького авторитету непереможного маестро? Чи нема тут тієї самої демагогії, що нею одверто похваляється тов. Пилипенко?

Подивимось:

— Велика Жовтнева революція «перевернула» в галузі мистецтва не «старе розуміння літератури», як думає наш друг («розуміння» це було завжди класовим), а ті будинки, що в них жили буржуазні прихвосні — Мережковські, Купріни, Буніни. І от в той час, коли Зінаїда Гіппіус і наші Черкасенки, «розуміючи по-старому», цебто по-нашому, по-класовому, хоч і не по-комуністичному, а по-кадетському — літературу, «метали» громи й блискавиці за кордоном, — в цей час мистецькі поля радянських республік спорожніли. Особливо це було помітно на ланах плодовитого російського мистецтва. Навіть таких оптимістів, як Горький, почав брати сумнів. Жодного імені, жодної книжки.

Але під таким враженням суспільство не довго було. Вже з 18-го року з нетрів села й міста упевненою ходою пішла «молода» молодь. Це були перші загони молодого мистецтва. Вони й мусили заповнити порожнє місце. Це були юнаки й юнки від плоті й крові того класу, який блискуче витримав перший іспит на роль історичного диктатора. Вони йшли з запаленими очима, з глибокою вірою в свою перемогу… і на цьому таємничому фронті.