Тоді, може, дозволите зазирнути в майбутнє? Не дозволяєте написати щось подібне до уельсівської фантазії? Їй-бо, буде цілком «червоним і благонадійним».

Але «енко» суворить брови й не дозволяє. Тоді ми до нього з цитатою й не з кого-небудь, а з «самого» Карла Маркса:

— «Чому дитинство людського суспільства, де воно розвивалось найпрекрасніш, не повинно бути для нас вічною радістю, як ступінь, що ніколи не повториться?»

От тобі й розкоші сучасності! Але все-таки чому ж це? А тому, каже усміхаючись Плеханов, що «мистецька вартість художнього твору визначає удільну вагу його змісту». От чому!

А втім, ідемо далі:

— «Пролетарський письменник утворить свої «ливи-переливи» душевні — навколо машин і тракторів».

Чи не «перл»? Так і пре просвітянином із кожної літери. Бо ж справа не в тому, що нам доведеться довго ще повозитись з плугами, справа в тому, що художня фантазія «енка» далі трактора ніяк не йде. Можна битися об заклад, що коли ми слухаємо радіоконцерт, просвітянин, що живе в тім же будинкові, «грає на грамофона».

Але годі! І так нас лають за ядовите перо.

VІ

Але що ж таки, нарешті, ця загадкова «Просвіта»?

Висловлюючись високим стилем, «Просвітою» зветься не той фізичний «енко», що за нього розпинається на своїй доповіді Сергій Володимирович Пилипенко, а та абстрактна категорія в психіці суспільства, яка за наших днів становить архіконкретний консервативний чинник. Вона «подвійності», як пише «енко», «не розуміє, але вона слабує на логіку». Вона — «темна наша батьківщина». Їй, як пише той же «енко», «противна складність». Але вона хоче жити, бо ж недарма вона шукає «вказівок, яким чином використати буржуазні знання», бо ж недарма вона нарікає, що «життя не встигло набути сталих форм», і, очевидно, має ту складність, що їй противна. Вона в українських умовах новий рантьє  с е л я н с ь к о г о  непу. Вона весь час плутається між «поміщицькою молотилкою й громадським трактором» і не знає, чого їй треба.

Ми знаємо й кажемо:

— Їй треба до лікнепу, їй треба покинути писати оповідання й взятись за роботу. Їй треба навчитись грамоти. І потім вчити мільйони неписьменних селян. Їй треба зробити культурну революцію на селі. Це її історична роль. Їй треба забути про вірші й іти виховувати з сількорів хороших журналістів. Бо ж одна справа вигадувати бездарну «Нечаївську комуну» і зовсім інший смак написати побутовий нарис із життя якоїсь справжньої комуни на Полтавщині. Цю комуну прочитаємо й ми, а про робітників і селян із глухих закутків і говорити не доводиться. Це буде не мистецький твір, але корисний твір журналіста. Треба покинути високі матерії й не лізти не в своє діло… до того ж: епоха горожанських війн все одно почалась. От вам вся критика, що її чекає «молода» молодь.

Нам потрібні, товаришу Пилипенко, клубні робітники, завсільбудами й навіть економісти та інженери, а ми — хочемо чи не хочемо — виховуємо, пробачте за різке слово — лодирів. Тут ми переходимо до ролі «Плугу».

По-перше:

— даремно Пилипенко гадає, що ми, говорячи про «Просвіту», мали на увазі його організацію. Ані «Гарту», ані «Плугу» ми нe чіпали. Інакше ми б цитували або гартованські, або плужанські збірники. Ми таки говорили про «Просвіту». Що в «Плузі» вона має великий вплив на маси — од цього ми теж не одмовляємось. Але це зовсім не значить, що нападки були на організацію.

По-друге:

— «Плуг» відіграв одну з своїх історичних ролей. Ім’я Пилипенка (без усякої іронії й цілком серйозно) буде занесено на червону дошку. Але будьте, дорогий товаришу Сергію, до кінця революціонером. Саме в цій справі. Треба мислити послідовно: треба сказати, що «Плуг» і мусив перетворитись на культурницьку організацію, почавши зі спілки митців. Тепер він мусить взяти на себе іншу роль, не менш вдячну й більш корисну.

«Плуг» мусить стати добровільною спілкою культурників, яка дасть нам те, про що ми вже говорили. Це зовсім не значить, що в «Плузі» нема й не повинно бути митців. Вони єсть, і вони мусять бути. Але всій організації й як такій дайте «установку» на справжній трактор, а не на вигаданий графоманом. До вашої великої енергії й ініціативи безмежний темний степ. Ризикніть, і ми, «олімпійці», поставимо вам «нерукотворного» пам’ятника, бо ви допоможете нам вивести наше молоде мистецтво з смердючої атмосфери кар’єризму, спекуляції та іншої графоманії. Тоді не буде перебіжок з одної організації до іншої й гри на темних інстинктах. Тоді наша молода країна воістину піде до культурного розквіту.

Все це, звичайно, гіпербола, але тут не без «прописної істини».

Але коли ви, тов. Сергію, цього не зробите — історія зробить за вас.

Що ж таке Європа?

Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, що її Шпенглер оголосив «на закаті», не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д., і т. п. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу. І коли Зеров знає цю Європу (а він її знає!), то ми йому простягаємо руку. Ми не безсилі епігони, ми відважні піонери «в яскравий світ — комунізм». Так писали ми в своєму «універсалі». Тоді ми зуміли «відмежуватись червоним фронтом від спеців», тепер ми маємо мужність діалектично мислити. Не тільки Коряк — і ми за ним проголошували «смерть українському мистецтву». Але ми не змішали Європи з « Європою». Ми почуваємо себе настільки сильними, що всякі розмови про чужі ідеологічні впливи на нас викликають з нашого боку тільки усмішку.