За ту ніч, що минула після першої розмови з козаками, запорожець-чернець багато передумав і перестраждав і, врешті, в його душі смиренний чернець, мабуть, переміг сина вільної волі, запорозького кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з щирого серця.

IV

Через кілька днів щасливі та веселі молоді поверталися разом з батьком до Базавлуку. Ще віз з уквітчаними волами був далеко од оселі, а вже назустріч подорожнім вибігли Іван з Ївгою, а далі повиходили й старі сусіди. Всі, радіючи, привітали молодих і предрікали їм щасливу долю.

Недовго посиділи всі в хаті, а далі старий Балан пішов до пасіки оглядати свої бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в садочок. Той садочок був їй любіший за все на світі, бо біля нього вона народилася на світ, по його стежках бігала своїми маленькими дитячими ноженятами, працювала в ньому біля квіток та рослин і у вільний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь. Всякий кущик, всяке дерево і навіть квітка в садочку були їй знайомі як рідні діти й брати. Вона хутко бігла тепер стежкою саду від куща до куща, від дерева до дерева, оглядаючи їх і манячи за собою того, хто був їй тепер найдорожчий на світі, — свого чорновусого красуня Демка. Крізь віття кучерявих вишень та яблунь її привітало своїм промінням ясне сонце, а з-поміж зеленого листу до неї озивалося співуче птаство та поглядали на неї своїми рум’яними боками рясні яблука.

Так, перебігаючи з одної стежки саду на другу, молоді вибігли під верби на берег лиману і на них глянула безкрая, блакитна просторінь осяяного сонцем величного лиману.

— Любий мій! — скрикнула Галя. — Чи є на світі що чарівніше за нашу оселю?

— Тільки ти, моє серденятко, чарівніша! Чарівніша! Чарівніша і за ваш садок і за сей лиман безкраїй і навіть за світ сонця! — одповів козак, пригортаючи до серця свою красуню-дружину.

З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з дівоцтва була дуже упадлива до свого господарства, тепер же після одруження ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав їй в праці коло городу й баштану і хоч був не призвичаєний до того, а проте скоро почав привчатись до господарювання.

Коли зайшла осінь і господарські роботи скінчилися, Демко разом з Іваном мало не щоранку виносили на човен сіті, кошелі, рагелі й інші рибальські знаряддя й виїздили човном у лиман, а лиманом доїздили до плавень і верталися тільки увечері, привозячи добру здобич. За невеликий час вони наловили стільки риби, що її не було куди дівати. Галя роздавала її сусідам, годувала наймитів і насолила вже дві великі діжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу… Та яка все була риба! Блискучі, як золото, коропи, срібні, ситі секрети (судаки), зубасті щуки та чорні довгоносі осетри, а що вже було раків, так їх Галя здебільшого викидала назад у лиман, лишаючи тільки таких, що були більші за долоню доброго козака та ситіші за годоване порося.

За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та під кригою рибальство було й нецікаве. Демко взявся, було, до тих книжок, що купив у Самарському монастирі, та тільки всі вони були про житія святих і не цікавили молодих козаків. Думки обох запорожців полинули до Січі, на Дунай; та й на свою рідну Січ, що покинули вони на Підпільній, їм дуже захотілося глянути, бо й Демко і Гнат ніяк не могли собі уявити ні того, що було тепер на Підпільній, де півроку до того шуміло й гуляло товариство, ні того, що було на невідомому, таємному Дунаї. Як на лихо ні з Підпільної, ні з Дунаю не доходили до Базавлуку ніякі звістки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од шляхів і ніхто до нього не завітав.

Наприкінці зими Рогоза не втерпів і сказав Галі, що хоче поїхати верхи, подивитись, що робиться на Підпільній, у Січі, але Галя прямо уп’ялася в нього:

— Не їзди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Січі, так наказували, щоб і не повертатись до неї. Як же ж ти поїдеш туди?.. Тебе заарештують і заберуть у москалі.

Жаліючи Галю, бо вона вже мала по весні стати матір’ю, Демко не хотів турбувати її і рішив почекати ще деякий час.

Нарешті зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й плавні почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а в садках почали удудукати чубаті одуди, забуркотіли горлиці… нарешті закувала й зозуля, а тут у Галі знайшлася й дитинка — маленький син Миколка.

Нема чого й говорити, що всі тому Миколці дуже зраділи. Демкові вже годі нудьгувати — почав допомагати Галі сповивати сина, та й дід Дмитро кілька разів на день підходив тихенько до колиски глянути на немовлятко.

Скоро почали міркувати про те, де малого охрестити і зважали за краще зробити се у найближчій церкві: у Старому Кодаку.

Як тільки Галя одужала, Рогоза запряг воза і удвох з Галею повезли дитину до попа.

Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг старої фортеці будувалося чимало хат, а в ліву руку од Кодака, ближче до Половиці, будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всі новини та розпитуючи вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядів свого товариша з Платнирівського куріня — Гната. Він ледве пізнав Гната, бо той був вбраний не по-запорозькому і навіть штани на ньому були сині, а не червоні.