— А сі могили чому Близнюками звуться?

— А се теж не за наших часів так їх прозвали. Тут в дуже давні часи, ще як не тільки що запорожців тут не було, а й татарва ще не приходила, так царював у Кодаці якийсь цар, а у царя була улюблена жінка. От одна чарівниця й позаздрила тій жінці та й набрехала цареві, неначе його дружина та йому невірна, а на доказ, бач, пророкувала, ніби жінка царя завагітніє та й народить близнюків… А коли воно справді так і сталося, так цар той жінку скарав на смерть, а двох близнюків звелів на отсій горі живцем закопати та й насипати над їх домовинами отсі височенні могили. От через те і могили люди Близнюками звуть.

Кілька хвилин старий козак мовчки переводив свої очі з одного краю обрію до другого, далі ж знову звернувся до Галі.

— Тут, серце, всяка могила на степу, всякий островець на Дніпрі і навіть всяка скеля на березі говорить про минуле. От, наприклад, бачиш з західного боку Дніпра високий острів біля Огріні — Кінським він зветься, так на ньому наш кошовий Сірко вигубив цілу татарську орду, а кілька десятків тисяч невольників. шо орда гнала з України, визволив на волю… А ото з правого боку на крутому, високому розі Кодак: так там то вже крові нашої козацької пролилося!.. І до Хмельниччини було і після Хмельниччини… Там і зараз запорозька паланка стоїть…

— Кажіть, тату, краще: була паланка! — похмуро сказав Рогоза.

Сей натяк на скасування Запорозької Січі з усіма її паланками дуже зворушив старого січовика.

— Боже мій, Боже мій! — сказав він, ковтаючи сльози. — Що ж тепер з тобою буде, мій вільний, укоханий краю? Чи на те ж наші батьки обороняли тебе од бусурманів, не шкодуючи свого життя, щоб дістався ти чужим людям на поталу?

Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець сходив з могили до свого возу, щоб їхати далі, а слідом йшли й Галя з Демком.

III

В обідню пору подорожні почали з’їздити з великої гори до Дніпра. Оббігаючи ту гору, велика річка розлягалася перед очима мандрівників широким та блискучим, мов загартована криця, півколом. У ліву руку понад Дніпром простяглася широка зелена долина, перерізана вузенькою, вихилястою річкою, понад котрою жовтіли стріхи запорозьких зимовників.

Та річечка звалась Половицею, як і ті кільканадцять хаток, що тулилися до неї. По долині вільно ходили гурти товару й косяки коней, а в далечині понад Дніпром визначалися озера й очерети.

Балан не звертав до Половині, а прямував горою аж до рогу, що вип’явся скелями проти Монастирського острова, бо саме на тім розі, над скелями, й сидів зимовником його приятель Глоба.

Запорожець Глоба був курінним товаришем Дмитра Балана Як і Балан, він козакував за часів гетьмана Мазепи й кошового отамана Гордієнка; коли ж запорожці мусили перейти кошем до Олешок, Глоба не схотів жити на бусурманській землі та, повернувшись до порогів, наглядів собі захисний куточок над скелями Дніпра проти Монастирського острова і збудував там собі спершу курінь, а далі й хату.

Дуже припало Глобі до серця се місце і почав він порядкувати тут сад і пасіку, а далі збудував під скелями на Дніпровій протоці млин і молов сусідам борошно.

Працюючи у своєму куточку, Глоба нікуди не їздив, жіноцтва не бачив і через те, мабуть, і не оженився замолоду; коли ж почали люди осідати хатами понад Половицею і заявилися тут і дівчата й удовиці, Глоба був уже старий, женитись не схотів і довіку лишився бурлакою. Тільки років з десять до зруйнування Січі стало старому сумно самому жити в хаті і він прийняв до себе жонатого січового товариша Каплана і передав все своє хатнє господарство до рук його жінки.

Коли наші подорожні наблизилися до зимовника Глоби, старі товариші Дмитра саме лагодилися обідати і дуже зраділи гостям. Каплуниха заметушилася по хаті і за мить на столі почали з’являтися всякі заїдки, а далі запарував і смачний борщ: Глоба ж тим часом витяг з комори цілий десяток сулій та сулійок з вишнівками, тернівками, дулівками й іншими наливками, що він настоював з ягід та овочів власного саду.

За чаркою горілки старі приятелі розбалакалися, пригадуючи своє козакування, пригоди, бойовища й молодецьку гульню. Розмова протяглася довго і хоч почалася весело та скінчилася журливо, бо козаки пригадали події останніх часів — пригадали, що немає вже їхньої неньки Січі Запорозької.

— Все минулося!.. — сказав наприкінці обіду Глоба. — Минулося й не вернеться ніколи, як і наші молоді літа. У тебе, Дмитре, он хоч дочка єсть… благословить Бог, так і онуки будуть… вже ж хтось пом’яне; я ж, як був сіромахою, то так сіромахою мене й поховають і не буде кому про мене згадати! Ну, та що про се говорити… Ходімо ліпше я покажу тобі мій садок.

Всі, вставши з-за столу, пішли з хати і зразу опинилися в саду. Деревами була обсаджена велика обшир Дніпрового берега, що високо піднімався над річкою. У всякому кутку саду були окремі дерева: цілі площі були під вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли шовковиці, кислиці, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку.