Полковник повернув коня й хотів з’їздити з могили, але крутобока могила лякала його коня своєю високістю, і він упинався й хріп. Щоб допомогти полковникові, Гнат зскочив з свого коня, позав’язував обом коням очі й звів їх з могили за уздечки.
Осавул з чатівниками був уже далеко, й Гнатові довелося їх доганяти. Гнатів Арап вихором побіг степом, розхиляючи на обидва боки високу траву, що була йому по саму шию, — тільки будяки-велетні, з їхніми гострими колючками, що мов дерева, випиналися з трави своїми червоними, дебелими головами, Гнат обережно обминав, щоб не покалічити тими будяками коня.
У південь на одному з кряжів безкрайого степу Петро наглядів косяк тарпанів, і йому схотілося, щоб товариство поласувало тарпаниною.
— Бачиш, Гнате, тарпанів? — вдався він до брата.
— Бачу. Добре було б піймати хоч одного.
— Вловиш їх, якраз? — посміхнувся Петро. — Вони бігають, як вітер. От біжи та збери до мене половину задніх чатівників. Будемо полювати.
Петро почав порядкувати козаків до полювання. Він звелів Гнатові та ще двом козакам віддати своїх коней товаришам і залягти з рушницями разом з ним у траві. Останні козаки розбіглися в ліву й у праву руку, й скоро всі зникли з очей. Вони оббігли тарпанів далеко стороною й почали навертати їх на стрільців. Злякані тарпани всім косяком кинулися саме в той бік, де зовсім непомітно у високій тирсі лежав Петро з товаришами.
Скоро Гнат почув неначе гудіння вітру. То наближався косяк диких коней, і скоро земля застогнала від тупотіння кількох сот копит. Ще хвилина — й коні потолочуть стрільців так, що й сліду їх не лишиться…
Коли косяк тарпанів наблизивсь, Петро підвівсь на одне коліно, щоб можна було бачити коней, і підвів до плеча рушницю. Те саме зробив Гнат і останні товариші.
Козацьке око метке: вибухнули чотири постріли — й чотири тарпани, підкинувшись на дибки, з жалісним іржанням упали на траву, б’ючись у смертельних корчах.
З жахом метнулися останні тарпани від зрадливого місця, де стеряли своїх товаришів, і, розбившись на два косяки, зникли з очей за буграми.
Гнат наблизився до вбитих коней. Вони вже сконали й лежали нерухомо. На зріст вони були менші за свійських коней, масті вони були мишастої, копита мали величенькі й розрепані, в усьому іншому ж були як звичайні коні.
— Чому їх не ловлять та не привчають до господарства? — вдався Гнат до брата.
— Не виживають вони в неволі, — відповів той. — Тільки ти прив’яжи його, так він все поб’є й потрощить копитами навкруги. Себе понівечить і або відірветься, або знесилений упаде й не їстиме, аж поки й сконає.
Козацтво зраділо здобичі. Тарпанина була далеко смачніша за конину, запорожці ж з Базавлуку не їли м’яса, й через те всі охоче заходилися поратись біля тарпанів. Не минуло й півгодини, як їх оббілували, випустили з них кендюхи, порубали м’ясо на шматки й навантажили на скількох коней.
Проте з обідом довелося сьогодня чекати вечора, бо за ввесь день запорожці не здибали й ріски води. Тільки надвечір осавул привернув до Вербової балки, де з давніх часів знав декілька джерел.
Стомлені згагою, коні здалеку почули воду й почали іржати, прибавивши ходу. Вершники спустилися в балку й легко зітхнули в холодку під вербами. Проте поїти коней з джерел було неможливо, бо вода вибивалася з-під землі дуже маленькими цівками.
Здавалося, що коні мусять загинути від згаги, але осавул Рогоза вже не вперше ходив Диким Полем і знав, як зарадити справі.
— Лопати сюди давайте! — гукнув він до козаків, що везли вагу. — Копайте криниці!
Обережно козаки повикопували на джерелах криниці, й поки підтяглося до балки все військо, води по криницях набігло вже стільки, що можливо було брати її відрами на варево та наиувати з них коней.
Скоро запорожці розташувались у балці на ніч і почали збирати паливо та варити обід, чи — краще сказати — вечерю, бо вже сідало сонце.
Управившись біля свого коня, Гнат пішов шукати Катрю. Всі неузброєні козаки стояли окремим невеликим табором, і Гнат побачив Катрю з її матір’ю під захистом верби. Наблизившись, він занепокоївся: у дівчини з ноги точилася кров.
Проте Катря глянула на Гната весело:
— Я сьогодня ще тебе й не бачила!
— Що ж це в тебе, Катре? Це ж тобі болить?
— Та воно не дуже болить, — одповіла дівчина.
— Це вона, бідненька, ще давно зіпсувала собі ногу будяками. Воно було й загоїлось, а оце сьогодня ввесь день ішла, так пораза знову роз’ятрилася.
Гнат приніс води, й Катрина мати почала оббанювати дочці поколоті й порепані у кров ноги. Гнатові заболіло серце: козаки всі у добрих чоботях або сап’янцях, а він ще й верхи на коні сидить, бідна ж дівчинка нівечить собі босі ноженята.
— Ой, шкода ж мені тебе, Катре! Отже завтра візьму я тебе на свого коня! Катря засоромилася:
— Нізащо не сяду до тебе!
— Чому не сядеш? — обізвалася мати.— Дай, Бог, здоров’я козакові, що пожалів тебе. Як їхатимеш конем, то й ноги загояться.
Увечері Гнат почав просити брата, Іцоб той призначив йому їхати не в передніх чатах, а в задніх, бо йому треба підвезти хвору дівчину. Осавул зразу навіть розсердивея й нагримав на брата, що він вигадує такі дурнкці, але коли Гнат повів його й показав ноги дівчини, Петро дозволяв йому везти Катрю, хоч суворому козакові те було й не до вподоби.