— Так ти, дівчино, тепер більше за козака досвіду в Дикому Полі маєш!.. — сказав Гнат, допомагаючи Катрі підняти оберемок хмизу.
— Де там!.. — Дівчина знову зажурилася. — Куди ж тепер ми подінемося? Тато мали думку осісти біля Січі, а як Січ тепер зруйновано, то вже немає нам захисту. Доведеться таки дістатись татарам у неволю.
— Не журися. Ідіть з нами на Дунай. У нас там буде нова Січ.
— Коли б же я була козаком, — сказала Катря вже жартовливо, — тоді я побраталася б з тобою, та й жили 6 разом у Січі.
Гнатові стало весело й радісно на серці:
— Можна жити вкупі й не в Січі, а біля Січі, збудувавши собі хатину.
Катря хутко побігла з своїм оберемком хмизу й кинула його біля печери.
— Ну, спасибі! — зустрів Катрю й Гната Дранько. — Сього досить: печера нагріється добре. Приходьте надвечір — дам вам гарячу паляничку.
Тим часом наспів обід. Калниболоцький вийняв з бесагів[23] образ святої Покрови й, приладнавши його під віттям захисного дуба, почав голосно читати Святе письмо. Запорожці великим натовпом обступили образ і, постававши навколюшки, уважливо слухали, що читав отаман. Усі вони однаково сумували за рідним краєм, однаково непевні були в своєму прийдешньому й однаково щиро молилися.
VII
У Гайдамацькому байраці запорожці пробули три дні, й за цей час усі втікачі з Гарду, обміркувавши своє становище, вирішили, що найліпше їм іти разом з військом на турецьку сторону.
На четверту ніч осавул зробив під’їзд до Кривого Рога й упевнився, що шлях був вільний і безпечний. Тієї ж ночі, вдосвіта, запорожці понавантажували своїх коней і рушили з байраку до зимовника запорожця Лещука, що стояв біля броду через річку Інгулець.
Розпитавши в старого запорожця про те, куди пішли драгуни, Калниболоцький поспішився йти далі від сього небезнечного місця й, перевівши військо бродом за річку, звернув з шляху, направляючи військо на захід сонця до високої гори.
Гнат, як і завжди, їхав у чатах поперед війська, недалеко від брата Петра. Його вороний кінь виніс уже його на високу гору й з лівої руки в козака, потопаючи в мареві, виникла висока могила — така висока, що Гнат навіть не втерпів, щоб не спитати брата, як вона зветься,
— Це Царева могила, — відповів Петро.
Розмовляючи про могили, які взагалі мали велике значіння в житті запорожців, бо по могилах у ті часи, коли ще не було помітних шляхів, розпізнавали, куди простувати, брати наблизилися до Царевої могили, й Гнат, розігнавши коня, вихопився на самий шпиль могили.
Перед очима козака встали чарівні степові краєвиди. На північ, де з-під обрію вибігла річка Інгулець, і на південь, куди вона прямувала, було видко її глибоку долину миль на десять у обидва боки. Посередині цієї долини, біля Кривого Рога, до неї зійшлися річки Саксагань, Бокова й Боковенька; а на сході сонця, геть-геть край неба, видко було кряжі, що за ними ховався Базавлук і Запорозька Січ, а на захід сонця прослався рівний степ з ледве помітними лощинами. На всі боки по степах, скільки оком глянь, немов живе море, хвилювалася степова трава, паруючи під промінням сонця, а ген далі, край неба, виникало таємне марево, приваблюючи очі великими озерами блискучої води з зеленими по озерах остревами та чарівними городами з мурами й баштами, що, як таємні примари, танули від подиху вітра.
Трудно було відвести очі від чарівного краєвиду, й Гнат довго стояв на могилі нерухомо. У цей час поруч ього виникла поважна постать Калниболоцького. Він довго, так само як і Гнат, не зводив очей з степу, але в погляді його не грала молода бадьорість, як у Гната, а відбився непереможний сум і розпука. Таким поглядом, яким дивився Калниболоцький на степ, дивиться тільки вдова на труп любого їй чоловіка.
— Краю мій рідний, улюблений!.. — почав говорити запорозький полковник, немов не помічаючи Гната. — Степи мої розлогі, незабутні! Невже не побачу вас довіку? Щасливий ти, хто лежиш під сією високою могилою. Ти любив наші рідні степи, й твоя душа, що витає тут над твоєю домовиною, бачить степи, улюблені за життя; нас же, сіромах, лиха доля несе на далеку чужину, в землю бусурманську, щоб там покласти нам свої кістки в нерідну землю?
Полковняк замовк, але Гнат не насмілювався навіть поворушитись, щоб не порушнти таємних поривань його душі. Минуло кільки хвилин, а козацький ватажок все пильніше придивлявся до далекого обрію, неначе намагався навікн заховати улюблений степовий краєвид у своєму серці.
Нарешті Гнат наважився порушити тишу:
— Батьку полковнику, адже гомонять, що й на Дунаї нам добре буде жити…
Калниболоцький глянув на молодого козака поглядом, повним теплого жалю:
— Ти ще молодий, сину, й жити тобі на світі ще багато. Так знай, що другої України на світі немає. Воюючи з полками, з волохамн, угорцями й турками, я багато бачив земель аж до Німецького й Середземного моря. Добре я знаю всю Цесарщину[24], був навіть у Франції, бо за гроші наймався до французів воювати їхніх ворогів, а скажу тобі, що такого любого та веселого краго, як наша Україна, ніде я не бачив. Знаю я й Дунай ввесь — добрі на ньому плавні, гарні озера й лимани, але степу біля нього немає. Людей побіля нього рясно, як біля моря піску, — ніде нам буде там коней випасати, а про таку волю, як отут у нас за Запорожжі, там ми забудемо й згадувати. Так-то, сину мін, — докінчив Калниболоцький, — на Дунай мандруй, а Україну на серці май.