Потроху речі осавула заспокоїли полковника, й, згодившись на тому, що можливо й коней узяти, й не виявити себе драгунам, він звелів піднімати козаків і рушати до Гайдамацького байраку.
VI
Гайдамацький байрак[17], що до нього зараз мали йти запорожці, був за дві години ходу від Орлячого Гнізда. Увійти в нього можливо було тільки з річки Саксагані, бо далі од неї, обабіч байраку, стояли височенні сторчові скелі. У самому байраці була така густа дубова пуща, що навіть у південь у байраці не видно було сонця. В скелях байраку було багато печер, і деякі з них були такі великі, що в кожній можна було сховатись десяткові козаків; а одна печера так широко роззявилася, що в неї запорожці становили коней і вона так і звалася: «стайнею»[18].
За часів Коліївщини цей байрак давав гайдамакам дуже захисний притулок, бо в ньому не тільки було безпечно переховуватись, але й зручно було оборонятись од ворогів з невеликою силою; чотири ж криниці з холодною й прозірною, як сльоза, водою давали можливість витримувати в байраці навіть облогу.
До цього-то байраку, хоч він і не був козакам на шляху, повів тепер осавул Рогоза запорозьке товариство, а щоб драгуни не знайшли козаків по слідах, вони пішли берегом річки; по каміннях; вершники ж побрели водою вгору річки, й хоч усі посувалися повагом, а все-таки, поки почало світати, військо вже втяглось у Гайдамацький байрак.
Розбуркане серед ночі товариство тепер не хотіло спати й почало біля струмочків оббанювати свої помуляні під час довгого походу ноги холодною водою. Тут, у цьому байраці, всі козаки почували себе наче в своїй хаті, бо мало не всякому з них траплялося бувати тут не один раз і по волі, й по неволі. Вони вітали байрак, як рідного батька, й весело розташовувалися попід гіллястими дубами.
Полковник, посадовивши вартових по дубах, покликав до себе всіх кухарів та пекарів і загадав їм варити обід та пекти хліб, бо печеного хліба лишилося обмаль.
Гнат дуже зацікавився бачити, як то пекарі зроблять по бажанню полковника, коли немає печей, і пішов слідом за старим січовим пекарем Драньком.
— Як же, діду, ви пектимете хліб, коли немає печі?
Дранько був старий козак, що побував уже на своєму віку з шаблею в руці на Чорному морі, й за морем, і в Криму, й у Польщі, й у Волощині. Пекарем же він став не з своєї охоти, а через те, що в бойовищі йому було вибито праве око. Глянувши на Гната своїм осиротілим оком трохи посміхувато, Дранько відповів:
— А ти, козаче, допоможи мені назбирати хмизу, так я тобі й покажу, як пекти хліб без печі.
Гнат охоче взявся збирати хмиз і приніс Дранькові добрий оберемок.
— Куди вам, дядьку, хмиз?
— Он до тієї печери! — показав пекар на печеру, що з захисного кутка байраку вишкірилася на них своєю невеликою темною пащею з-під високої скелі. — Та ще, будь ласка, сину, — додав Дранько, — зроби деркача з довгим держаком та вимети печеру, а я тим часом зроблю лопату.
Гнат кинув біля печери хмиз, зробив деркача й почав вимітати з печери листя, камінці й усяке сміття. Деркач у глибині печери чіплявся за щось непорушне, та козак не звернув на те уваги, гадаючи, що то камінь, і докінчив свою роботу.
Упоравшись, він почав оглядати байрак.
Перш за все його здивувало, що скелі по байраку тільки зверху були сірі, по щілинах же й там, де з скель повипадало каміння, виявлялося, що мало не всяка скеля мала різний колір: були скелі руді, жовті, жовтогарячі й червоні[19]. Тут же, поруч з тими скелями, стояли блискучі скелі, часом сині, як море, а часом руді, як іржаве залізо. Ці скелі були міцніші від інших, проте, від повітря й вони подекуди кололися й осипалися грудками, важкими, як справжнє залізо[20].
Більше години Гнат роздивлявся по скелях і побіля криниць, де теж було чимало різноколірових камінців. Він дивувався на незвичайні скелі байраку, яких ніколи не бачив, але не розумів, у якій пригоді ті скелі можуть стати людям.
Утомлений і задуманий, Гнат вернувся до печери, що її причепуряв, і сів на скелю, дожидаючи Дранька. У байраці було захисно й любо. Рясні велетні-дуби сплелись угорі пишним кучерявим віттям так щільно, що зробили над байраком густу зелену стелю, а високі скелі, що товпилися до байраку, неначе підпирали ту стелю з двох боків. Вогке від холоду повітря стояло в байраці нерухомо. Десь близько від Гната заходився голосною піснею соловейко, а вгорі, над зеленою стелею, під ясним промінням сонця, вчувалося щебетання іншого співочого птаства. Сюди, на дно глибокого байраку, те птаство не залітало, й тільки жваві ластівки, що цілими зграями з веселим гомоном крутилися тут, приліпляючи до скель свої дивовижні гніздечка, звеселяли похмуру тишу Гайдамацького байраку.
Таємна темрява байраку викликала в молодого козака потребу почути голос людини, й непомітно для самого себе він заспівав:
Ой, не шуми, луже, зелений байраче,
Не плач, не журися, молодий козаче.
Ой, не сам я плачу, плачуть карі очі,
Що нема спокою ані вдень, ні вночі:
Сусіди близькії — вороги тяжкії,
Не дають ходити, дівчину любити…