Не спав тільки запорозький кошовий Лях з старшиною. Не до сну було завзятому козакові, коли Військо Запорозьке доручило йому під тяжку годину свою долю. Він звелів пригнати з степу паланочний косяк і вирядив у бік Січі сотню вершників на чати, по всіх же паланочних пекарнях загадав пекти на військо хліб.
У паланці новий отаман знайшов усього чимало: і грошей, і харчів, і зброї, а проте, він усе ходив невеселий: його турбувало те, що на військо не вистачало годящих для моря байдаків.
Вже проспівали перші й другі півні, а Лях усе ходив замислений понад берегом, заздро поглядаючи на турецькі кораблі, бо на тих кораблях так зручно й безпечно можна б перевезти військо, коли б ті кораблі були запорозькі.
На другий день Василь прокинувся під той час, коли сонце випливало з-за кучерявих верб плавні. Очерет давно вже не спав, а запорожці клопоталися побіля байдаків, разом поглядаючи в бік Дніпра, де з-під хвиль виникали плоти з рештою Запорозького Війська.
Скоро назустріч товариству до берега прийшов кошовий і наказав привести до себе паланочного полковника. Через кільки хвилин до берега під вартою двох козаків наближався старий запорожець. Він був дуже гладкий та череватий, але, невважаючи на те, пишні сиві вуса, замотаний за вухо оселедець та спокійний погляд очей надавали його постаті поважний вигляд.
— Глянь на Дніпро, неймовірний! — сказав Лях засмученому полковникові. — Чи ти бачив коли, щоб Військо Запорозьке ходило в походи плотами?
Полковник зблід на виду й скрикнув з розпукою:
— Ой Боже наш… Боже милосердний! Краще було б тобі, отамане, вкинути мене вчора в Дніпро, аніж дати дожити до цієї нещасливої години! Пробач мені те, що я тобі вчора не повірив, та візьми й мене з собою на Дунай, — вірним побратимом тобі буду!
Почувши таке, паланочні козаки, що знали свого полковника за скупого дуку, почали глузувати:
— А млини ж свої кому подаруєш? А зимовники? А коні та вівці, що придбав?
— Не треба мені ні млинів, ні зимовників, ані худоби! — одповідав старий. — Нічого мені не треба, опріч козацької волі. Нехай зимовник буде захистком забіглим душам, а коней та всю худобу дарую на військо!
Такі речі старого полковника дуже всім подобалися. Отаман обняв його, а козаки закидали шапками.
Після того скоро повеселішав і Андрій Лях, бо полковник, що став тепер йому щирим порадником умовив власника одного з кораблів, свого знайомого турка, перевезти тисячу запорожців до Аккерману кораблем за гроші. Після обіду козаки почали вже й перетягати на той корабель увесь свій скарб, щоб полегшити байдаки.
Поки кошовий отак порядкував військо до дальнішого походу, Очерет заохотив Василя поклонитися домовині запорозького кошового Костя Гордієнка.
Вони пішли від берега й, проминувши всі будинки, попростували горою понад кручами річища. Височенько на бугрі, вкритім степовою травою й різнокольоровими квітками, біліло чимало кам’яних хрестів. Проминувши кілька з них, Очерет спинився біля одного хреста, що його було вроблено у плескуватий камінь, і, знявши шапку, побожно перехрестився.
— От тут лежить незабутній наш кошовий! Пером тобі земля, славний козаче! Лиха була твоя доля на цім світі, — дай же, Боже, щоб хоч душа твоя мала спокій!
— А чим, батьку, цей кошовий уславився? — спитав Василь,
— Волю козацьку обстоював дуже й не тільки про Запорожжя дбав, а й про всю Україну піклувався. Я його добре пам’ятаю: щирий лицар був… завзято рубався з ворогами…
Старий козак полинув думками в минуле й почав оповідати хлопцеві про великі події, що сталися за часів Гордієнка: про бойовища під Переволочною й Полтавою та про руйнування Кодака й Старої Січі, так що тільки надвечір вони повернулися до коша.
Два дні ще стояли запорожці в Кам’яному Базарі, на третій же день кошовий підняв військо до схід сонця й почав поділяти всіх козаків по байдаках, а коли всі годящі байдаки були повні, дійшла черга й до корабля. Проте й корабель скоро був повний, а в березі ще лишилася ціла тисяча козаків. Тоді Лях доручив ту тисячу Бахметові, щоб той, забравши паланочних та полковникових коней, вів би свою тисячу, кого пішки, а кого кіньми, суходолом понад лиманами.
Вже сонце стояло височенько, коли кошовий підняв на своєму байдаці гасло, щоб рушати, й за кільки хвилин увесь широкнй Дніпро знову почервонів од козацьких жупанів.
Залунали панад розлогими берегами великої річки голосні пісні молодого козацтва, й понесли ті пісні по всіх плавнях, по всіх надбережних ярах та байраках сумну звістку про те, що покидають Україну найкращі її сини, вигнані лихою долею, й лишається вона беззаступною, покривдженою сиротою.
Василь уп’явся очима у вільну просторінь Дніпра й зелені береги островів.
— Який кругленький острівець… Гляньте, діду! — вдався він до Очерета.
— О, цей острівець мені добре по знаку! — сказав той і, одвернувши комір сорочки, показав на грудях великий рубець. — Це я добув од бусурмена на сьому острові.
— Хіба й тут билися?