Тим часом блискучий золотий хрестик над зеленою пущею плавні все меншав, сповивався ранковою млою й через півгодинй зник з очей козаків. Журно схилилися чубаті голови запорожців, і по човнах стала сумна урочиста тиша.

Через невеликий час Василь забачив широку блискучу пелену Дніпра, а на ній плоти з запорожцями, що відпливли раніше. Байдаки й човни хутко наздоганяли плотів і скоро оточили їх з усіх боків.

Журливий настрій запорожців скоро минув, бо всім треба було братися до роботи. Частину товариетва кошовий вирядив на Базавлук, щоб прилучити до себе тих козаків, які рибальчили на Базавлуцькому лимані; інші попливли по затоках та протоках, щоб шукати татарських рибалок та добувати від них дуби, годящі на море: останні ж почали допомагати плотам плисти хутчіше.

Увесь вечір і всю ніч байдаки пливли тихо поруч з плотами, й тільки ранком другого дня, коли до війська прилучилося чимало зібраних по дніпрових протоках дубів та байдаків, Лях подав гасло, щоб байдаки нап’яли вітрила й рушили вільною ходою.

— Ну, тепер до вечора станемо в Кам’яному Базарі[6], — сказав Очерет, побачивши гасло ксянового.

— Що ж то за Кам’яний Базар? — зацікавився Василь.

Очерет розказав Василеві, що тепер у Кам’яному Базарі була запорозька, Інгульська, паланка, попереду ж там аж двічі була Запорозька Січа.

Увесь день запорожці пливли Дніпром поміж островами, вкритими лісом та очеретами, й тільки надвечір звернули у вузеньку річку Кам’янку, що, як і Підпільна, мила кручі під високою степовою горою.

Тут скоро Василь побачив щогли кораблів, а під горою білі будинки. То й був Кам’яний Базар.

Байдаки бігли хутко, й через кілька хвилин Василь розглядів, що побіля кораблів і вздовж берега річки багато козаків купалося в річці, виблискуючи на сонці своїми широкими й дебелими спинами та дужими плечима.

На самому березі теж було видно чимало козаків. Вони сиділи купами й, порозкладавши багаття, варили вечерю. Попід горою, разом з димом від кабиць, розлягалися веселі згуки троїстих музик та жвавих пісень. По всьому знать було, що сюди ще не дійшла звістка про атакування Січі й козацтво жило ще своїм звичайним життям.

Тільки байдаки пристали до берега, а вже паланочні козаки оточили товаришів щільним натовпом. Василь же, занудившись за два дні в байдаці, раптом вискочив на берег і так хутко побіг до кораблів, що Очерет ледве догнав його.

Кораблі були такі високі, що коли б троє козаків поставали один одному на плечі, то й тоді б не достали до чердака. По щоглах висіли позмотувані вітрила та поплетені з мотузків драбини; на версі ж щоглів маяли різнокольорові киндяки та прапори. З кораблів по довгих сходнях козаки виносили всякий крам, а на кораблях вовтузилися не відомі Василеві смугляві та носаті люди.

Василь дуже дивувався з усього, що бачив, а найбільше — з хистких мотузяних драбин.

— Невже по них лазять? — спитав він Очерета.

— А вже ж лазять, як треба паруси напинати або збирати.

— А що ж то за люди по кораблях такі носаті та чорні ?

— Це турки.

— Турки?! — здивувався Василь. — Ті самі, що забирали наших батьків у неволю та по галерах мордували?

— Саме вони й єсть.

— I не бояться ж вони, що їх запорожці повбивають?

— Чого їм боятися? Адже зараз війни немає. Запорожці ніколи не зачіпали тих бусурманів, що приїздили до них крамарювати.

— А що ж вони сюди привозять?

— Багато дечого: тютюн, інжир, ізюм, кишмиш, ріжки, горіхи. Горіхів у Туреччині по лісах така сила, що восени вони прямо, як сміття, вкривають землю.

— I в нас на Дунаї будуть по лісах горіхи?

— А певно, що будуть!

Василь походжав побіля кораблів, оглядаючи їх з усіх боків і розпитуючи Очерета про всякі дрібниці. Йому дуже кортіло попроситися до турків на корабель та подратись по драбині на щоглу, й не зробив він цього тільки через те, що біля паланки вдарили в клепало.

Очерет обернувся на згуки клепала й збентежився:

— Щось сталося, — сказав він Василеві. — Глянь, як усі біжать до паланки!

Вони пішли слідом за натовпом козаків на гору, де стояв білий будинок з великим ганком. Ще здалеку Василь побачив, що на тому ганку кошовий Лях бив довбнею в клепало, а якийсь гладкий козак виривав у нього клепало з рук. Даді кошовий щось промовляв до козаків, і нарешті гладкого козака під вартою повели в паланку.

— З ким то отаман змагався? — спитав Василь. — Я не розібрав.

Очерет почав пояснювати:

— Паланочний полковник, певно, не пойняв віри, що Січу скасовано, й ставав Андріеві на перешкоді в справах походу. Тепер, бачиш, кошовий його арештував, а сам буде вільно господарювати.

Коли запорожці розходилися від паланки, з берега потягло смачним духом. Там кухарі варили на все військо вечерю: куліш з таранею та галушки з олією.

Смачно повечерявши, Василь простягся на теплому від сонця та м’якому, як пуховик, піску й незабаром заснув.

Вечірня зірниця погасла, темно-блакитне небо вкрилося блискучими зірками, з-за плавні виринув місяць, і ніч оповила землю таємною темрявою й покоєм. Стомившись за два дні на байдаках, козаки один по одному полягали спати, й ще задовго до перших півнів понад річкою вже не чути було людського гомону.