Недалеко від’їхали запорожці, як з заходу потяг вітер. Байдаки з нап’ятими вітрилами почало підкидати догори й хилити на бік. Щодалі вітер дужчав і байдаки вже кидало з хвилі на хвилю, мов трісочки. Тільки один корабель, що йшов позаду, не кидало, — він коливався повагом.
Василеві здавалося, що він гойдався на гойдалці, але те гойдання було незвичне, а сиві верхи хвиль, що, мов звірі, кидалися на човен і, заливаючи передній чердак байдака, вмивали всіх своєю холодною піною, лякали хлопця. Врешті йому стало моторошно, й він зблід на виду.
Досить було козакам те помітити, щоб вони почали жартувати з Василем:
— Чи не злякався вже, молодий козаче? Почекай… от море навчить тебе, як Богу молитись. — Хлопець образився й переміг себе.
— Не діжде ніхто, щоб я злякався!
Василь схопив черпак і чимдуж почав вичерпувати ним з байдака воду. Ця праця одвела його увагу від хвиль і заспокоїла.
Тільки надвечір вітер почав ущухати й не напинав уже так дуже щоглів. Хвилі скоро наче послабли — не розкидали вже сивої піни й не заливали байдаків. Лиман з похмурого та сірого ставав знову блакитно-зеленим. Василеві стало веселіше, до того ж на півдні виникли з води дві муровані фортеці з баштами, й Очерет звернув на них увагу хлопця.
— От придивляйея тепер, сину, — сказав він, — бо, може, вдруте й не доведеться бачити. Ото з правої руки, на високому березі, турецький город Очаків. Багато він нам, запорожцям, шкоди робив, бо саме до нього лимани зійшлися й як у море йти, то вже його не обминеш. Не один раз ми його башти штурмували та до самої землі їх руйнували, а місто випалювали, та тільки турки щоразу поновляли свій город та мурували навкруг нього нові стіни та башти все міцніші та міцніші. Ой, багато тут, біля Очакова, пролилося крові козацької й на лимані, й на морі, й на суходолі. Оце біля нас зараз острівець Березань, а далі в морі вузький та довгий, немов гадюка, остров Тендра. Це все ті місця, де запорожцям найбільше доводилося битись з бусурманами. Тут точилася козацька кров, коли ходили з Богданом… Тут загинув з усім військом гетьман запорозький Скалозуб… Тут же доскочив був турецької неволі й славний гетьман Самійло Кішка. Ну, та дарма! Зате скільки потопили й попалили тут наші славні запорожці турецьких галер, скільки виточили в лиман і понавколо Очакова бусурманської крові… та скільки цією протокою привозили козаки на Україну всякого добра й слави! Про Підкову, Сагайдачного, Кішку й Сулиму я вже тобі говорив. А то ще ходили під Стамбул Бурляй та Хмель… Та хіба тільки ці? Мало не щороку ходили наші сюди та билися… а хіба всіх їх, отих славних лицарів, пригадаєш? Он кобзарі більше за мене знають, а й ті говорять, що багато вже славних подій позабувалося, або позабували вони, як звали отаманів та гетьманів, що водили казаків у ті славні походи. Муровані башти й стіни Очакова ставали ближче. На одній башті навіть видно було велику турецьку червону корогву з білим місяцем молодиком посередині; по стінах же визначалися чорні гармати. Фортеця, що була по лівому боці протоки, теж блищала й показувала своє рештування.
— А що ж то за фортеця? — показав Василь на східний бік.
— А цю вже під час останньої війни московське військо збудувало. Це Кінбург. Бач, як на ньому гармати чорні пащі пороззявляли… гляди, коли б ще по байдаках не вшкварили.
Поки Василь дивувався на міцні фортеції, отаманський байдак з військовою корогвою на чердаці прямував уже серединою протоки. Слідом по ньому десятьма лавами сунули байдаки, а позаду всіх, як лебідка за лебедятами, плив корабель.
З Очакова й Кінбурга бачили козаків, але ні турки, ні москалі не мали наказу, щоб їх спинити. Та й ніяк була спинити, бо гармати до середини протоки не досягли б.
У морі Василя здивувало те, що вода була на вигляд ще синіша, ніж у лимані, а проте, крізь неї навіть на великій глибочині було видио, як риби, граючись цілими натовпами, виблискували своєю срібною лускою. Вода була прозірна як сльоза.
— Гляньте, тату, звір… звірі — закричав Василь, побачивши, як невідома чорна примара підскочила над водою, перекрутилася колесом у повітрі й знову пірнула в хвилі. — Он і другий! Гляньте — цілий табуи! Перекинуть байдака!
— Дарма! — засміявся старий козак. — Не перекинуть. То морські свині. Тепер вони бігтимуть з байдаками наввипередки. Ось кинь у воду кільки шматків хліба, так тих свиней ще більше збереться.
Василь кинув хліба, й справді — морські свині скупчилися позад байдака й, перестрибуючи колесом одна через одну та плескаючи по хвилях своїми дебелими риб’ячими хвостами, билися поміж себе за хліб.
Багато ще дивного бачив Василь за ті дні, поки козаки пливли морем, а пливли вони не поспішаючись. Зараз за Очаковом кошовий підвернув до берега й отаборився на ніч біля Тилигульського лиману. Звідсіля він їздив до очаківського паші, щоб перебалакати з ним про дальнішу подоріж запорожців і попросити, щоб турки й татари не чинили ніякої шкоди тим запорожцям, що з Калниболоцьким та Бахметом простували степами.