Одного дня, виряжаючи свого чоловіка з хати, назустріч польським комісарам, Галина була трохи веселіша, ніж взагалі останнім часом.

— Дай Боже, милий, щоб ти повернувся з доброю вістю! — сказала вона, пособляючи чоловікові причепити щаблю.

— А якої б же ти вісті бажала, лебідонько? — сказав Чорнота, пригорнувши до себе гнучкий стан коханої дружини.

— Хотіла б, щоб сталася між козаками й поляками згода навіки. Щоб і ті, й інші були у свойому праві, щоб ніхто нікого не гнітив і щоб вся козацька старшина стала українською шляхтою…

Чорнота глянув на дружину збентежено й здивовано.

— Голубко… у тебе знову у думках шляхетство?

— Не для себе, любий мій! Ні!.. — виправдувалася молода жінка. — Хіба мені не однаково? Я твоя дружина, і більшого щастя мені не треба. Для батька я цього хотіла б. Щоб заспокоївсь він наприкінці свого віку. Чує моє серце. ш,о прокляв він мене. Я не хотіла тобі говорити… а тільки от уже скільки останніх днів, як тільки тебе пізно уночі немає і я лишаюся самотня, мені почав ввижатись батько… — Галина вся затремтіла й припала до чоловіка. — Ах, Іване… він такий лютий, такий страшний… як примара… Сю ніч він навіть погрожував ножем!..

Вигляд і слова дружини дуже вразили й стурбовали Чорноту. Від того часу, як під Замостям Галина прийшла до нього, вона не згадувала про батька, і йому вже здавалося, що його дружина зовсім відцуралася його і навіть забула про нього; аж тепер виявлялося, що коли й було так, то тільки довчасу і що старий батько, хоч, може, й мимо волі Галини, знову опанував кутком її серця.

Чорнота обережно повів дружину до застеленої килимом лави, посадив її й сів поруч, пригортаючи до себе міцно обома руками, неначе з страхом стеряти її — своє щастя, або маючи надію, що його міцні обійми одженуть од неї всі лихі думки й примари.

— Так от чого ти, серденько, стала така сумна та невесела!.. Занепокоїлося твоє серденятко!.. Коли б твій батько любив тебе, він більше б піклувався про твоє щастя, ніж про шляхетство. Ну, та почекай: гетьман тієї думки, що воно справді так і буде, як тобі бажано, хоч я й не поділяю його надій на те, щоб так воно сталося з доброї згоди поляків.

Погомонівши з дружиною ще який час, розваживши її і заспокоївши, Чорнота вийшов з хати на ґанок, скочив на свого вороного коня, що давно вже осідланий бив копитом біля ґанку землю, і поїхав до гетьмана.

У південь Галина почула з своєї хати, як за околицею міста почали палити з гармат, і догадалася, що комісаре прибули. Хоч од чоловіка вона й знала, що гостей мали везти прямо до гетьмана на обід, і через те не хвилювалася з того, що Чорнота довго не вертався додому, проте, ввесь день вона була у напруженні. Коли ж врешті увечері він повернувся, серце Галини з першого погляду на чоловіка замерло, бо по сумних, збентежених очах свого молодого вона вгадала, що він приніс недобрі вісті.

— Бачу по тобі, друже мій, — говорила вона, допомагаючи козакові перебратися у хатнє вбрання, — що недобрі вісті ти приніс.

— Недобрі, Галочко! Не буде між нами й поляками згоди довіку, як я й предрікав гетьманові.

— А через що ж саме?

— Король уже зрікається того, про що, як говорить Хмельницький, умовлявся з ним через пана Немирича, коли ще тільки змагався за польську корону… А може, й так, що пани примусили його зректися свого слова. Замість волі всій Україні, комісари привезли гетьманові грамоту на гетьманство… Нікчемний шматок паперу! Та ще кільки цяцьок, а саме: булаву, корогву… бунчук!..

— А які ж умови згоди?

— Умови? Замість умов жарти: король дає обіцянку побільшити кількість реєстрових козаків, а за ту обіцянку вимагає, щоб гетьман зараз же спинив сваволю ватажків козацьких загонів і примусив поспільство коритись панам!

— Так що на згоду нема ніякої надії?

— Та чи на те ж ми кров свою проливали?.. Хати покинули… Україну трупом засівали, щоб знову народ свій у неволю віддати? Тепер уже гетьман схаменувся. Тепер уже кається, що не слухав нас, полковників, під Львовом та під Замостям, коли ми радили йому йти на Варшаву. Нам він не вірив, коли говорили, що може бути у Києві незалежним ні від кого державцем всієї України, а тільки чужостороннім посланцям повірив. Упевнився він у свій міці, та тільки шкода, що пізно, бо до Варшави тепер далеко, а поки збереш наново військо та дійдеш до Польщі, то й поляки спроможуться військо зібрати і вже не дадуться, щоб голими руками їх узяти. Багато… багато крові ще проллється й польської, й козацької!

— Як мені се тяжко!.. — з мукою на чолі сказала Галина. — А я ж то мріяла, що буде згода і ми з тобою будемо десь на Україні жити лагідно та тихо…

Чорнота неначе не чув своєї дружини і говорив буцім би сам до себе:

—— Кажу гетьманові: не приймай клейнодів од короля. Навіщо нам ті цяцьки? У нас є свої клейноди од рідної неньки — Січі Запорозької. Народ тебе обрав гетьманом, а не король, — народ і клейноди тобі дасть… Так ні: неввічливо, каже, було б не прийняти… Знову якесь вагання. І от завтра на майдані буде урочисте доручення гетьманові королівських клейнодів.