Люде загомонiли неймовiрно:
— Це вже ти щось не тее… Де ж пак, щоб до одного чоловiка!
— Не вiрите? Ну то розкажу, як було… Наш Хмельницький з бiса розумний! Вiн вирядив Перебийноса з козаками у Княжi Байраки, щоб там, позад польського стану, покопати рiвчаки та ями та поробити з дубiв засiки, а сам ударив на Потоцького спереду. Поки билися, Богун умовив драгунiв, — а ті драгуни всi були з наших землякiв, — щоб вони не били на свою вiру, а переходили на наш бiк, а тут ще й реєстровi козаки, що були з Барабашем, вбили його та теж до нас прилучилися. Тодi Потоцький налякався та й потяг до Княжих Байракiв… Аж там — засiки та ями, та ще й Перебийнiс з козаками! Загнали ми лядське вiйсько у ями та рiвчаки, здавили його з усiх бокiв та й вигубили до останнього жовнiра!
— I Потоцького?!
— Потоцького пiдвели з долу пораненого, так i вiн другого дня дiйшов… От як ми вiддячили ляхам за те, що не хотiли з нами по правдi жити!.. Чимало товаришiв пiд той час уславилося, а найбiльше над усiх уславився Нечай Данило. У нього шабля як двi моїх — важка, що я й не пiднiму її, а вiн нею косив ворогiв, немов траву на покосi… Куди не кинеться своїм конем вороним, скрiзь купи ворожого трупу виростали!
— О, наш Данило неабиякий молодець, — радiсно гомонiли селяне. — Над нього немає другого козака.
А стара Нечаїха згорда дивилася на всiх, немов говорила: «Це я вигодувала такого велетня, що дужчого й смiливiшого над нього й на свiтi немає».
— Ну далi, далi говори! — гукали з юрби.
— А далi те ж саме було й пiд Корсунем, де стояли з великим вiйськом два польськi гетьмани — Потоцький та Калиновський. Усе їх вiйсько ми вигубили, а обох гетьманiв у полон забрали та вiддали татарам у неволю. З-пiд Корсуня наш гетьман привiв вiйсько в Бiлу Церкву, а полковникiв порозсилав на всi боки, щоб пiдняти людей, повигонити з України всiх ляхiв i жидiв та зiбрати велике вiйсько. От i пiшли: Перебийнiс — на Полтавщину, Небаба — на Чернiгiвщину, Богун — на Подiлля, а Нечай — на Брацлавщину.
— Слава тобi, Боже!.. — загомонiло навкруги.
— Тепер незабаром i нас визволять!
— Кого ж це вам ще треба дожидати? — знову скрикнув у запалi невiдомий. — Вiйська польського тепер немає аж до Варшави, а отсих кiлька десяткiв жовнiрiв, що пан ваш держить при собi, невже ж ви самi не подолаєте? Хто хоче бути вiльним, той сам собi повинен добувати волю! Нема чого на iнших покладатись! Берiть до рук зброю, яка в кого єсть, а в кого нiчого нема, той нехай загострить кiлок або вiзьме до рук хоч кийок добрий! От, як смеркне, збирайтеся всi сюди, то я й поведу вас!
— Скажи ж нам, хто ти єсть?
— Запорожець Морозенко, та й годi! Той самий, що засипає ворогам морозу за шкуру!
Оповiдання Морозенка та його запальнi речi осяяли свiтлом i змiцнили душi пригноблених людей. Всi схаменулися й зрозумiли, що воля у їх власних руках. У ту ж нiч заблищали ножi й почалась розплата з гнобителями за всю кривду. Не вспiли ще проспiвати першi пiвнi, як село було вже вiльним i славило запорожцiв, оборонцiв волi й козацької слави.
II
У чистому полi, на широкому роздоллi, ледве помiтним шляхом, їхала на добрих конях ватага козакiв. Попереду тих козакiв у червоних жупанах, сяючи на сонцi дорогою зброєю, басували кiньми славнi побратими Данило Нечай та Іван Богун.
Цi два запорозькi ватажки мали кожен окрему вроду i вдачу: Нечай був велетень, що його не всякий кiнь видержував на собi; Богун же був не дуже великий, але кремезний i такий дужий, що роздратованого бугая спиняв за роги; Нечай був веселий та жартливий гультяй; Богун же трохи суровий i гульнi не любив; Нечай нiчого не страхався i, воюючи, кидався на ворога ослiп; Богун же завжди обмiрковував, яким би то чином здолати ворога так, щоб i самому лишитися цiлим, i не вигубити товариства…
Запорожцi дуже любили Нечая за його щиро козацьку вдачу i дуже поважали Богуна за його спритний розум. Нiколи не було кращого побратимства для вiйськової справи, як побратимство Нечая з Богуном, бо Богун давав Нечаєвi поради, як перемогти ворогiв, а той перемагав.
Обидва козаки давно покинули рiдні оселі й пішли на Сiч, бо тiльки там i була воля, звiдтiля тiльки й можна було допомагати рiднiй Українi. Не було нi одного повстання, щоб у йому побратими не брали участi. Вони ходили на полякiв, на Крим та на турецькi землi, i в тих походах та вiйнах Богун не один раз рятував свого шпаркого побратима од смертi.
Така була пора, коли чигиринський сотник Богдан Хмельницький пiдняв повстання проти полякiв.
Хмельницького побратими знали добре. Вiн для сiчовикiв був свiй. Через те, коли Хмельницький прибув до Сiчi збирати товариство, Нечай та Богун перші приєдналися до нього i пiд час всiєї вiйни ставали йому у великiй послузi.
Тепер, пiсля перемоги над польським вiйськом пiд Жовтими Водами й під Корсунем, Нечай та Богун пiшли піднiмати на полякiв Брацлавщину, Подiлля та Волинь.
Вийшовши з Бiлої Церкви з кiлькома десятками запорозького товариства, вони швидко згуртували коло себе великий загiн i йшли Київщиною на Подiлля, лишаючи позад себе попаленi панськi будинки та зруйнованi замчища.