Аж ось чутно якийсь гомiн, пiд вiкнами хтось бiжить. Ускочили знов у хату сотники Кривенко й Степко разом з Нечаєвим джурою Петриком:

— Що ж ти, Нечаю, п’єш та гуляєш?! Вже ляхи в мiстi!! Одчинив Нечай кватирку, прислухається… Аж справдi — конi тупотять, i брязкiт зброї чути…

— Утiкаймо, полковнику! — радять сотники. — Ще є час. Подамось назад, та з’єднаємося з останнiми нашими сотнями, та Богуновi звiстку подамо, щоб помочi дав, бо ляхiв удесятеро бiльше, нiж нас!

Вдарив спересердя Нечай по столу перначем:

— Щоб ото козак Нечай утiкав?! Щоб я козацьку славу пiд ноги топтав?.. Не бути тому! Веди, джуро, мого вороного!

Вибiг Нечай з хати, аж ляхи вже вулицею йдуть. Немає часу сiдлати коня, — скочив на неосiдланого.

Тiльки витяг Нечай з пiхов шаблю, — знову став веселий, гукає:

— Та й до бiса їх, вражих ляхiв, — буде на чому шаблi погуляти! Ану, хлопцi, дамо ляхам чосу!

Кинувся Нечай ворогам назустрiч; махнув з правого плеча, — упав хорунжий, а за ним прапор польський до нiг Нечаєвому коневi.

Кинулися за Нечаєм i сотники, до козакiв гукають:

— Гей, братця, допоможiм полковниковi!

А козаки вже вихрем летять за своїм улюбленим ватажком, ворогiв шаблями упень рубають.

Люто бився козацький ватажок Нечай з своїм товариством. Не встояли ляхи проти козацького наскоку i подалися геть з мiста за браму.

Нечай з козаками погнався за ворогами. Лихо було тому, кого здоганяли…

Аж ось доганяє Нечая його вiрний джура Петрик, котрого ще малого сироту взяв Нечай до себе у навуку. Вiн нарiкав на себе й хвилювався з того, що полковник був на неосiдланому конi, i ввесь час тепер був бiля нього.

— Пане полковнику, пожежа у мiстi! Ляхи з другого боку зайшли i пiдпалили кiлька хат! — гукає Петрик.

Справдi, Калиновський скористався великою силою свого вiйська i послав пана Косаковського з кiлькома тисячами жовнiрiв вдарити на козакiв ззаду

— Ах, лиха година їх нагнала! — скрикнув Нечай, спинивши коня.

Побачивши, що Красне горить уже у кiлькох мiсцях, Нечай зрозумiв, що вороги оточили його кругом i що йому несила їх перемогти, проте, щоб розважити козакiв, вiн почав жартувати:

— Ну що ж, дiти! Виднiше буде рубатися!

Нечай кинувся туди, де була пожежа, та, на лихо, кiнь його спотикався й падав на купи трупу. Не маючи пiд собою сiдла й стремен, Нечай якось не всидiв i, коли кiнь упав навколюшки, перекинувся через коневу голову. Тим часом тi поляки, що втекли були за браму, вже знову почали насiдати на козакiв, i, коли Нечай пiдвiвся з купи трупу та сiдав знов на коня, ворожа куля влучила йому в плече. Побiгла з козака гаряча кров, покропляючи такий, як i вона, червоний жупан полковника.

— Чортзна-якi кулi в ляхiв! — жартує Нечай. — Неначе чмiль укусив!

Не вважає Нечай на поразу — вихором лiтає вiд пожежi до пожежi, вiд брами до брами, i скрiзь, де тiльки збiгався вiн з ворогами, виростали купи ворожого трупу.

Аж ось серед пекельної сiчi вдруге впав навколюшки Нечаїв кiнь, i вдруге звитяжець Нечай перелетiв коневi через голову, та ще й так, що впав прямо до нiг ворогам. Загукали з радощiв поляки, а один навiть устиг влучити полковника шаблею по плечах. У ту ж мить Нечай був на ногах i зняв з плеч голову харцизовi. Тим часом козаки заступили полковника, i вiн знову скочив на коня i знову кинувся в бойовище, не помiчаючи, як кров точилася з його вже двома цiвками.

Так минала хвилина по хвилинi, година по годинi; скiнчилася довга, пекельна нiч, i почався тяжкий день, а бойовище не припинялося. Проте дедалi ляхи все дужче натискали на козакiв, перемiняючи втомлених своїх жовнiрiв на свiжих, а сила козацька все зменшувалася, бо в козакiв пiдмоги не було.

Щоб не розбивати вiйська на дрiбнi купки, Нечай зiбрав усi сотнi до майдану i тут знову впорядкував їх до бою. Невеликi вже були Нечаєвi сотнi, i щохвилини танули вони, проте мiцнi були вони духом, як i їх ватажок.

— Не посоромимо, пани-брати, козацької слави! — гукнув Нечай до козакiв. — Раз мати на свiт породила, раз i вмерти!

I почалася знову смертельна сiча. Кров козацька й лядська, кров братiв, що стали найлютiшими ворогами, збiглася тепер докупи i червоною рiчкою бiгла поуз замкову браму… Нечай здобув ще три рани. Кров залила йому всю одежу й закривавила коня. Мiць покидала його, могутня рука слабшала, i шабля, вiрна його дружина, почала здаватися йому важкою… Проте вiн бився ще, як поранений лез, все лютiше й лютiше…

— Дiти мої любi, товаришi вiрнi!.. — гукнув Нечай ще раз. — Стiйте за волю до загину!.. Хоч живi не будемо, так слави добудемо!

У цю мить, серед пекельної сiчi, близько Нечая пролунав пострiл, i славний козак почав схилятись головою до щт свого коня, поливаючи кров’ю його збиту гриву. Ворожа куля влучила полковника пiд серце… То пан Доброцеський, пробираючись пiд барканами, вистежив таки, коли Нечай наближавсь до тину, i вбив його з мушкета.

Не дали козаки своєму полковниковi впасти додолу, пiдхопили його на руки й понесли до замку.