УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. КАЩЕНКО АДРІАН Славні побратими I Неспокiйно було на Українi. Од села до села переходили звiстки про те, що швидко мають прийти запорожцi визволяти людей вiд польського панування. Багато парубкiв, которi були завзятiшi, тiкали тодi вiд панiв та мандрували на Сiч, щоб битися за рiдний край разом з запорожцями. По селах та по мiстах люди напружено прислухалися до всякої звiстки, хвилювались i юрбами вибiгали назустрiч всякому подорожньому. Вже не вперше з Запорозької Сiчi прилiтали на Україну орли-запорожцi на помiч поневоленим братам. Приводив їх Лобода, приводив Тарас Трясило, i Павлюк, i Остряниця, i багато iнших ватажкiв, так що от уже пiввiку, як мало не щороку повставала на полякiв то Правобережна, то Лiвобережна Україна. За тi повстання поляки люто помщалися й на козаках, i на селянах, та, проте, своєю помстою вони тiльки дратували наших людей, гартували їхнi душi та збiльшували у них бажання скинути з себе нестерпуче панське ярмо й вибитись на волю. Надiя на перемогу над поляками не вгасала на Українi; вогонь повстання жеврiвся пiд попелом попалених поляками українських сiл, i досить було невеликого вiтру з Запорозької Сiчi, щоб той вогонь знову палахнув полум’ям. У такi часи одного лiтнього вечора 1648 року до села Ступанiвки, що простяглося своїми зеленими садками понад рiчкою Бугом, наближалося двоє подорожнiх. Тi подорожнi були одягненi старцями, а проте, йшли бадьоро, як ходять козаки. Не вспiли ще невiдомi наблизитись до першої од краю села хати, де жила стара удова Нечаїха, а вже назустрiч їм iз села вибiгли й старi й малi, бо всiм хотiлося довiдатись, чи не з Запорожжя подорожнi, та розпитати, чи не чули вони про їх синiв, батькiв та чоловiкiв, що пiшли на Сiч. Всi селяне один перед одним закликали невiдомих старцiв до своїх хат, та тiльки тi не хотiли йти нi до кого, а сiли на призьбi пiд хатою Нечаїхи i попросили напитись. Випивши пiвглечика сирiвцю, що стара жiнка винесла їм з хати, старiший з невiдомих передав глечика товаришу, а сам звернувся до Нечаїхи: — Дай, Боже, вам, тiтко, за вашу ласку скорiше побачити вашого сина Данила. Стара Нечаїха аж руками сплеснула, почувши, що подорожнi знають її сина. Вона сiла поруч гостя i вчепилася своїми старими руками у його плече, неначе страхаючись, щоб той не втiк од неї. — Ти знаєш його? — почала вона говорити поспiшаючись. — Ти бачив мого Данила? Розваж же мене, серденько, скажи про Данила — чи живий вiн, чи здоровий? — А як його не знати, твого Данила, — одповiв подорожнiй, — коли його вже вся Україна знає. Два тижнi, як твiй син вирядив нас сюди. Звелiв i тобi вклонитися та переказати, що за тиждень i сам прибуде. — Дай же тобi, Боже, здоров’я, чоловiче добрий, за твою радiсну звiстку! — плакала з радощiв квола жiнка. — Пошли, Боже, тобi щастя й долю! Я його, мого голубонька, вiсiм рокiв не бачила, — думала вже, що й на свiтi немає!.. Тим часом молодший подорожнiй вдався до селян: — Що ж, люде добрi, як тут у вас? Чи на себе та на своїх дiтей працюєте, чи про панiв дбаєте та кривавим потом обливаєтесь? — Де вже там на себе! — озвалися люди з юрби. — Звичайно, на панiв робимо! — Ну, а церкви у вас вiльнi? У титаря ключi од церкви? Чи, може, у жида? — Та не в кого ж, як не в жида! — обiзвався похмурий на вигляд чоловiк. — От дитину менi хрестити треба, а жид за те, щоб одiмкнути церкву, три копи грошей править!.. А де менi взяти? Чорнi брови подорожнього збiглися докупи, заховавши собою глибоку зморшку, що розрiзувала його чоло надвоє, очi ж його палахнули лютим вогнем. — А ти ж йому кланявся? — спитав вiн селянина. — Поклонишся, як немає грошей! Бодай вже вiн не дiждав удруге! Невiдомий схопився з призьби i з обуренням гукнув до натовпу: — А доки ж ото ви будете ходити у ярмi? Доки будете своєю працею ворогiв годувати? Доки будете терпiти наругу над нашою вiрою й над церквою Божою? Чому не беретеся до розправи? Промiж селянами пробiг гомiн. Всi злякано озиралися, а один з юрби навiть радив тiкати од подорожнiх, поки панськi прибiчники не почули того, що вiн говорить. — Зайцi ви легкодухi! — грiзно гукав до юрби подорожнiй. — Хiба не чули ви, що вже вилетiв з-за порогiв орел з орлятами? Не чули того, що вже гетьман наш, Богдан Хмельницький, з запорожцями двiчi побив лядське вiйсько i побрав у полон їхнiх ватажкiв? Не чули, що стає вся Україна за волю свою та вiру православну? — А як ти теє знаеш? Од кого чув? Подорожнiй скинув сiряк, що був у його згорнутий за плечима, вийняв з сiряка шаблю i, витягши її з пiхов, пiдняв угору, щоб всi бачили. — Ось вiд кого знаю! — сказав вiн здивованому мировi. — Бачите, по шаблi кров запеклася? Ми обоє з побратимом — сiчовики i власноручно рубали ворогів у бойовищах. Помiж селянами пiшов радiсний гомiн, а проте, були й такi, що не вiрили: — Оповiдай нам, як все було, тодi повiримо тобї. — То слухайте! — почав козак. — Хмельницький Богдан утiк з Чигирина на Сiч i змовився там з добрими товаришами — Перебийносом, Нечаєм, Богуном, Небабою, Ганжою й iншими, щоб визволити Україну з-пiд лядської кормиги i повигонити з нашого краю всїх наших ворогiв. От i вийшли ми з Вiйськом Запорозьким з Сiчi та, добувши Кодака, пiшли до Жовтих Вод, назустрiч польському вiйську, що йшло з сином коронного гетьмана Потоцького. А перестрiвши там те вiйсько, знищили його до одного чоловiка. Люде загомонiли неймовiрно: — Це вже ти щось не тее… Де ж пак, щоб до одного чоловiка! — Не вiрите? Ну то розкажу, як було… Наш Хмельницький з бiса розумний! Вiн вирядив Перебийноса з козаками у Княжi Байраки, щоб там, позад польського стану, покопати рiвчаки та ями та поробити з дубiв засiки, а сам ударив на Потоцького спереду. Поки билися, Богун умовив драгунiв, — а ті драгуни всi були з наших землякiв, — щоб вони не били на свою вiру, а переходили на наш бiк, а тут ще й реєстровi козаки, що були з Барабашем, вбили його та теж до нас прилучилися. Тодi Потоцький налякався та й потяг до Княжих Байракiв… Аж там — засiки та ями, та ще й Перебийнiс з козаками! Загнали ми лядське вiйсько у ями та рiвчаки, здавили його з усiх бокiв та й вигубили до останнього жовнiра! — I Потоцького?! — Потоцького пiдвели з долу пораненого, так i вiн другого дня дiйшов… От як ми вiддячили ляхам за те, що не хотiли з нами по правдi жити!.. Чимало товаришiв пiд той час уславилося, а найбiльше над усiх уславився Нечай Данило. У нього шабля як двi моїх — важка, що я й не пiднiму її, а вiн нею косив ворогiв, немов траву на покосi… Куди не кинеться своїм конем вороним, скрiзь купи ворожого трупу виростали! — О, наш Данило неабиякий молодець, — радiсно гомонiли селяне. — Над нього немає другого козака. А стара Нечаїха згорда дивилася на всiх, немов говорила: «Це я вигодувала такого велетня, що дужчого й смiливiшого над нього й на свiтi немає». — Ну далi, далi говори! — гукали з юрби. — А далi те ж саме було й пiд Корсунем, де стояли з великим вiйськом два польськi гетьмани — Потоцький та Калиновський. Усе їх вiйсько ми вигубили, а обох гетьманiв у полон забрали та вiддали татарам у неволю. З-пiд Корсуня наш гетьман привiв вiйсько в Бiлу Церкву, а полковникiв порозсилав на всi боки, щоб пiдняти людей, повигонити з України всiх ляхiв i жидiв та зiбрати велике вiйсько. От i пiшли: Перебийнiс — на Полтавщину, Небаба — на Чернiгiвщину, Богун — на Подiлля, а Нечай — на Брацлавщину. — Слава тобi, Боже!.. — загомонiло навкруги. — Тепер незабаром i нас визволять! — Кого ж це вам ще треба дожидати? — знову скрикнув у запалi невiдомий. — Вiйська польського тепер немає аж до Варшави, а отсих кiлька десяткiв жовнiрiв, що пан ваш держить при собi, невже ж ви самi не подолаєте? Хто хоче бути вiльним, той сам собi повинен добувати волю! Нема чого на iнших покладатись! Берiть до рук зброю, яка в кого єсть, а в кого нiчого нема, той нехай загострить кiлок або вiзьме до рук хоч кийок добрий! От, як смеркне, збирайтеся всi сюди, то я й поведу вас! — Скажи ж нам, хто ти єсть? — Запорожець Морозенко, та й годi! Той самий, що засипає ворогам морозу за шкуру! Оповiдання Морозенка та його запальнi речi осяяли свiтлом i змiцнили душi пригноблених людей. Всi схаменулися й зрозумiли, що воля у їх власних руках. У ту ж нiч заблищали ножi й почалась розплата з гнобителями за всю кривду. Не вспiли ще проспiвати першi пiвнi, як село було вже вiльним i славило запорожцiв, оборонцiв волi й козацької слави. II У чистому полi, на широкому роздоллi, ледве помiтним шляхом, їхала на добрих конях ватага козакiв. Попереду тих козакiв у червоних жупанах, сяючи на сонцi дорогою зброєю, басували кiньми славнi побратими Данило Нечай та Іван Богун. Цi два запорозькi ватажки мали кожен окрему вроду i вдачу: Нечай був велетень, що його не всякий кiнь видержував на собi; Богун же був не дуже великий, але кремезний i такий дужий, що роздратованого бугая спиняв за роги; Нечай був веселий та жартливий гультяй; Богун же трохи суровий i гульнi не любив; Нечай нiчого не страхався i, воюючи, кидався на ворога ослiп; Богун же завжди обмiрковував, яким би то чином здолати ворога так, щоб i самому лишитися цiлим, i не вигубити товариства… Запорожцi дуже любили Нечая за його щиро козацьку вдачу i дуже поважали Богуна за його спритний розум. Нiколи не було кращого побратимства для вiйськової справи, як побратимство Нечая з Богуном, бо Богун давав Нечаєвi поради, як перемогти ворогiв, а той перемагав. Обидва козаки давно покинули рiдні оселі й пішли на Сiч, бо тiльки там i була воля, звiдтiля тiльки й можна було допомагати рiднiй Українi. Не було нi одного повстання, щоб у йому побратими не брали участi. Вони ходили на полякiв, на Крим та на турецькi землi, i в тих походах та вiйнах Богун не один раз рятував свого шпаркого побратима од смертi. Така була пора, коли чигиринський сотник Богдан Хмельницький пiдняв повстання проти полякiв. Хмельницького побратими знали добре. Вiн для сiчовикiв був свiй. Через те, коли Хмельницький прибув до Сiчi збирати товариство, Нечай та Богун перші приєдналися до нього i пiд час всiєї вiйни ставали йому у великiй послузi. Тепер, пiсля перемоги над польським вiйськом пiд Жовтими Водами й під Корсунем, Нечай та Богун пiшли піднiмати на полякiв Брацлавщину, Подiлля та Волинь. Вийшовши з Бiлої Церкви з кiлькома десятками запорозького товариства, вони швидко згуртували коло себе великий загiн i йшли Київщиною на Подiлля, лишаючи позад себе попаленi панськi будинки та зруйнованi замчища. Попереду побратимiв розiйшлися в усi боки вiрнi товаришi, як отi Морозенко з Полуяном, i намовляли людей узброюватись та вставати на полякiв, так що Нечаєвi й Богуновi доводилося ставати до бою тiльки там, де в панiв були цiлi хоругви жовнiрiв, воякiв або де пани ховалися по великих та мiцних замках. — Не до вподоби менi, Йване, оця вiйна по замках! — говорив Нечай, їдучи. — Незручно й шаблею розмахнутись. Нема краще, як було на Жовтих Водах та пiд Корсунем! Там було де розiйтись, а тут i шаблю можна пощербити! — Не журись, — одповiв Богун, — ще не один раз доведеться нам зiйтися з ворогами в чистому полi! Шкода менi з тобою, Данило, розлучатися, а проте, час менi по вертатися на пiвдень. — От заїдемо до моєї неньки. Вiдпочинеш трохи, та й розiйдемося, бо справдi наш загiн дуже побiльшав i час його подiлити надвоє. Ластiвкою вилинула з хати стара Нечаїха назустрiч синовi. Де подiлася й кволiсть її, й немiч, навiть очi заблищали, як у молодої! Пiдбiгла, впала синовi на груди. Син пригорнув матусю, й пiшли обоє до хати. Та недовго довелося матерi, що вигодувала сина-орла, любувати на його. У козака-орла була й орлова доля. Не встигла Нечаїха привiтати дорогих гостей хлiбом-сiллю, як у хату ввiйшов пристаркуватий чоловiк i вклонився Нечаєвi. — Рятуй мою дитину, Данило — мовив вiн, привiтавшись. Нечай пiзнав дядька Оверка, материного сусiду. — Це ви, Оверку? Яке ж у вас лихо? — Чи ти мою дочку, Прiсю, пам’ятаєш? У думцi в Нечая встали його дйтячi лiта i маленька дiвчинка, сусiдова дочка, що все крутилася бiля його, як вiн ще хлопцем бавився на левадi з товаришами у цурку, у гилку тощо. Згадав, як дiвчинка було заплаче, коли вiн вiдiпхне її, щоб не лiзла пiд ноги; i як йому зараз же робилося жаль маленької Прiсi, i вiн знову жалував та пестив її. Далi згадалися Нечаєвi тi часи, коли вiн уже козаком вернувся з походу пiсля нещасливого повстання отамана Павлюка. Прiся була тодi вже дорослою — чорнобривою та кароокою красунею. Вона часто спiвала й весело розмовляла з Данилом. Згадалося й те, як вiн через рiк знову збирався виїздити до Сiчi i як тодi Прiся несподiвано заридала, прощаючись. Хоч у козака була тодi на думцi лише гостра шабля та добрий кiнь, а проте, Нечай всi цi вiсiм рокiв, що вiн не бачив Прiсi, часто згадував її, i жаль йому було тiєї товаришки дитячих лiт. Всi цi спогади блискавкою пробiгли в головi козака, i вiн, збентежений, спитав: — А що ж там сталося з Прiсею? Де вона? Певно, давно замiж пiшла?.. — Пiшла, у Красне, за Мельника, тiльки не мала долi, бо через рiк i вдовою стала. На лихо її, вона дуже вродлива. На тiм тижнi пробiгав там Ганжа з товариством та й вигнав був ляхiв з Красного, але як тiльки вiн пiшов далi, вороги нашi знову повернулися з вiйськом, багато людей на смерть замучили, а декого, помщаючись, так покалiчили, що страшно глянути: кому вуха одрiзали, кому носа розсiкли! Серце в’яне й душа болить… То ось тепер ляхи вхопили Прiсю у власнiй хатi та й забрали в полон, до замку. — А, сто чортiв їм у печiнки! — гукнув Нечай i скочив з лави. — Що ж там робиться у замку? — Що робиться? Бенкетують вражi ляхи щодня. Мед-вино кружляють та гуляють! А подолати їх несила нам, бо в замку аж двi хоругви жовнiрiв. Нечай поправив на собi зброю i вдався до Богуна: — Поїдемо, побратиме, уостаннє зо мною? — Згода… Поїдемо! Припала тут старенька Нечаїха до свого сина, мов чайка до чаєнятка: — Свiте мiй ясний!.. Дитино люба! Невже знову посиротити мене хочеш? — Не плачте, мамо, — одповiв син, — та поблагословiть у поход iти. Не задля гульнi покидаю вас, а щоб рятувати землякiв вiд неволi й знущання! — Ну, так нехай же тебе Господь-Бог захистить! — I стара мати побожно хрестила тремтячою рукою свого велетня сина. Через який час до Красного наближалася чимала валка козакiв з обома славними ватажками. Сонце тiльки що сховалося за лiсом, i на заходi ще червонiла зоря; зiрки одна по однiй неначе виринали з неба; на рiчку й байраки спадала мла; села, що розлягалися понад шляхом, були поквiтчанi зеленими садками й запашними квiтками… Тихо та любо було навкруги, неначе в раю… Здавалося, що спокiй та щастя панують по всiй тiй країнi… Проте це так тiльки здавалося, насправжки ж тут брат на брата гострив ножа, брат братовi завдавав тяжких мук!.. Ще за кiлька гонiв до Красного козаки почули крик i стогiн людей. Той стогiн i благання рвали їм серце, i, поспiшившись на той лемент, козаки побачили три вбитi в землю палi з настромленими на них людьми. То були селяне з Красного, покаранi за те, що розказували помiж себе про повстання Хмельницького. — Кари ворогам! — загукали козаки, знiмаючи мученикiв з паль i погрожуючи у бiк Красного. — Нiкому милосердя, коли так! Всi, вкупi з Нечаєм, поривалися зараз же вдарити на замок, але Богун порадив ранiше виманити з замку жовнiрiв та вибити їх, а тодi вже йти на замок. Нечай пристав до тiєї думки, i, коли смерклося, Богун поставив Нечая з двома сотнями козакiв у залогу недалеко вiд замку, а сам з сотнею увiйшов у мiсто, скликав людей на майдан і намовив їх гвалтувати, не боячись ляхiв. У замку тим часом iшов бенкет. До вельможного власника замку позбиралося чимало панiв з поруйнованих околиць, бо там уже почалося повстання; господар замку привiтав усiх як гостей. У замку було двi хоругви жовнiрiв, i пани були певнi, що хлопи не насмiють змагатися з такою силою; про Хмельницького ж тут знали, що вiн далеко. У великiй горницi замковiй стояли чотири довгi столи, а за ними сидiли пани й панi i, весело розмовляючи, вечеряли. Вельможний господар щедро частував своїх гостей дорогими винами; пiсля вечерi ж мали бути ще танцi, музики й iншi забавки. Аж ось серед веселого смiху й розмови у горницю увiйшов один хорунжий i пошепки мовив до вельможного господаря: — У мiстi неспокiйно, ясновельможний пане! Прибуло увечерi бiля сотнi козацької наволочi, пiдбурюють i наших хлопiв до повстання! Саме в ту мить з майдану стало чутно, як вигукували селяне. — Яке нахабство! — скрикнув господар. — На палi їм схотiлося! Вдарте на ту наволоч обома хоругвами одразу, щоб враз загасить повстання. Рубайте всiх, що зiбралися на майданi, без жалю та подбайте, щоб козакiв якнайбiльше живцем перед мої очi поставити, — я їх завтра порозсадовлю по палях по всiх околицях! Вирядивши хорунжого, хазяїн заспокоїв гостей, i вони почали знову гукати йому «вiват» та наливати келихи, а жовнiри почали виходити з замку й лаштуватись до бою. Скоро у повiтрi пролунав пострiл. То Богун стрельнув з пiстоля, щоб подати гасло Нечаєвi. Сам вiн почав з козаками вiдходити з майдану у вулицю, а щоб поляки подумали, нiби вiн їх злякався, звелiв селянам ховатись поза тини. Жовнiри зрадiли, що вся юрба тiкає, i кинулися за козаками у вулицю, та не вспiли вони втягтися натовпом помiж тини, як Богун гукнув: — Стiйте, пани-брати!.. Всипте тепер ворогам з рушниць квасолi та зустрiвайте списами! Козаки спинилися, випалили з мушкетiв i кинулися на жовнiрiв хто з чим. Жовнiри з несподiванки спинилися, далi ж, розглядiвши, що козакiв небагато, почали на них нападати. Саме тут позад жовнiрiв стало чутно брязкiт зброї й тупотiння коней, — то вихором летiв Нечай з товариством. Ще мить — i важка його шабля почала ходити по головах ворогiв. — За волю, панове-товаришi! — гукав Нечай. — За козацьку волю! Не пускайте ляхiв до замку! Нi одного не пускайте! Здавили козаки жовнiрiв з двох бокiв, толочили їх кiньми, кололи списами, рубали шаблями, i незабаром вiд тину до тину, через усю вулицю, лягла купа трупу. Дехто з жовнiрiв, перескочивши через тини, хотiв утiкти до замку городами та садками, так селяне перепиняли й тих. — Ану, тепер до замку! — гукнув Нечай, i подався з козаками до замкової брами. Жахнулися пани, почувши, що Нечай, мов Божа кара, бiжить на їх. Не насмiли вони оборонятись i вiддалися на ласку козакiв. Та не було вiд козакiв їм помилування за їхню кривду, всiх козаки порубали шаблями. Тiльки власника замку Нечай лишив живим i звелiв йому показати в замку всi скарби. — А де ж ти переховуєш живий скарб? — спитав його Нечай пiсля огляду всiх горниць та льохiв. — Де красуня Мельничка та молодi нашi дiвчата? Пан привiв Нечая до одного замкненого покою. Не вiдаючи нiчого про те, що коїлось у мiстi, у тiм покої сидiли, вмиваючись сльозами, замкненi дiвчата й молодицi, що на своє лихо породилися на свiт вродливими, i з тяжкою журбою дожидали своєї гiркої долi… Аж ось упали дверi вiд могучого плеча Нечаєвого, сполоханi красунi, розглядiвши козакiв, радiсно сплеснули руками. Прiся враз пiзнала Нечая. — Данило! — скрикнула вона. — Це ти прийшов мене рятувати?! Чи пiзнав же ти мене, орле мiй! Чи пiзнав ту Прiсю, що малою бавив? Не стямившись вiд щастя, молода удова припала до Нечая. Вiн приголубив її й заспокоїв, а потiм сказав усiм дiвчатам i молодицям, що вони вiльнi. Радiсний крик i гомiн знявся в покої, всi поспiшилися вийти з неволi. Через пiвгодини Нечай послав вельможного власника замку яко бранця до гетьмана, а сам сiв з козаками бенкетувати за тi самi столи, за якими ще так недавно сидiло пишне панство. Богун незабаром покинув той бенкет i, поставивши разом з Морозенком варту навкруги мiста, лiг спати бiля замку, в садку; Нечай же звелiв повикочувати з панських льохiв усi кухви з горiлкою й вином та почав частувати всiх — i козакiв, i селян. — Пийте, пани-брати! — гукав вiн. — Пийте, гуляйте! Пийте за вашу волю, за щастя неньки України й за славу нашого гетьмана Богдана! — Нехай живе Україна! — гукали на те козаки. — Забудемо свое лихо! За здоров’я славного Нечая! Пив Нечай, i гуляв, та товариство частував, а на очах у нього все стояла красуня Прiся… I що бiльше вiн пив, то все дужче його до неї вабило. Незабаром на майданi з’явиаися музики, козаки почали танцювати, а Нечай вийшов непомiтно з замку i сказав показати йому хату Мельнички Прiсi. Вернувшись додому пiсля визволення з замку, Прiся не спала та все думала, як то теє все сталось, що вона вже удовою побачила милого їй з дитячих лiт Данила. Аж ось застукотiв хтось у дверi. Прiся метнулася туди i радiсно привiтала Нечая. Для дорогого гостя у молодицi знайшовся той добрий, давнiй мед, що вона так пильно переховувала од польських жовнiрiв, i, посадовивши свого бажаного до столу, вона почала його частувати. Славний козак та молода вдова довго розмовляли любо та весело, згадуючи свої молодi лiта; далi ж Прiся засмутилася i, схилившись до козака, спитала: — Чому не взяв мене за себе, як дiвчиною була, та помандрував до Сiчi? Чи я ж тебе не любила? Чи, може, тобi не люба була? — Чи для мене ж, горличко моя сизокрила, шлюб? — одповiв козак. — Чи для мене ж тепла хата та м’яке лiжко? Не такий я собi вдався: гостра шабля — то моя вiрна дружина; темний байрак — то моя хата; зелена травиця — то моя постеля! Невже лiпше було б, коли б я з тобою одружився та й покинув тебе? Отже, й тепер не можу одружитися з тобою, хоч ти менi й до сподоби, — бо в нас тiльки що починається вiйна з ляхами i буде вiйна затяжна й затята!.. Прiся заплакала, а козак почав її голубити та розважати… i розважав, аж поки вона знову не глянула на нього весело: — Ну, — сказала Прiся крiзь сльози, — хоч не судилося менi бути за тобою, а проте, кохатиму тебе довiку… Аж три днi гостював Нечай у Прiсi. Дарма Богун двiчi приходив умовляти його, щоб рушати далi, — не схотiв Нечай: «Менi, — каже, — тут любо, — чого я пiду з цiєї привiтної хати». Тiльки на четвертий день вiн схаменувся, — убрався як годилося, узброївся i виїхав до козакiв на своєму вороному конi. Полуян та Морозенко зустрiли Нечая непривiтно. Вони, як i Нечай, були запорожцi, а запорожцям заборонено було знатися з жiноцтвом. — Чи не забув ти, козаче, — звернувся до Данила суворий Полуян, — про те, що на Сiчi роблять тим, хто стрибає у гречку? — Добре пам’ятаю! — весело одповiв Нечай. — Киями б’ють на смерть — от що! Бийте й ви мене, панове товариство, коли така воля! — А що ж ти думаєш? — обiзвався Морозенко, закручуючи свої довгi чорнi вуси. — Думаєш, що як ти Нечай, так задля тебе ми будемо запорозькi звичаї ламати? Нi, голубе, те дарма! Так одчухраємо киями, що бiльше вже й трави не топтатимеш! Почувши, що гомонять запорожцi, селяне й мiщане з Красного заступили Нечая й загомонiли разом: — Не дамо бити Нечая! Вiн наш земляк й наш оборонець! Немає од нас йому догани за те, що погуляв з удовою, — вони ще змалку любилися! Пiсля того Морозенко й Полуян розсердилися i, пiдмовивши кiлькох товаришiв, поїхали на пiвдень збирати собi окремий загiн повстанцiв, а побратими Нечай та Богун, вийшовши разом з Красного, теж скоро розлучилися: Богун пiшов пiднiмати повстання аж понад Днiстром, а Нечай пiшов понад Бугом. III Два місяцi пiсля того Нечай та Богун нарiзно билися з поляками. Вони узброювали селян, навчали їх вiйськового строю, добували з ними польськi замки та вибивали хоругви польського вiйська, що були по великих, мiстах. Коли в них пiд рукою ставало вiйська бiльше, нiж було треба, вони подiляли його на два або й три загони, доручаючи кождий загiн якомусь доброму товаришевi, досвiдченому в вiйськовiй справi. До тих загонiв знову приставали узброєнi люде, бо чутка про повстання розiйшлася вже по всiй Українi. Новi загони знов подiлялися й знову наростали, i так воно йшло, аж поки вся молодь узброїлася й поробилася козаками, а в країнi не лишилося нiкого з ворогiв. Аж ось прийшов наказ вiд гетьмана Богдана Хмельницького, щоб усi козацькi ватажки якнайшвидше збиралися до його пiд Бiлу Церкву, бо поляки прочуняли вже пiсля Корсунського бойовища i зiбрали на козакiв нове вiйсько. I от по слову гетьмана посунули до Бiлої Церкви цiлими рiчками козацькi загони — з возами, з усяким запасом та зброєю. Зiйшлися пiд Бiлою Церквою й побратими Богун та Нечай, прибули туди й Перебийнiс з Небабою, а коли зiбралися й останнi загони, то все велике українське вiйсько пiд приводом гетьмана Хмельницького посунулося до Пиляви. Там стояло велике польське вiйсько, 60 тисяч воякiв, бенкетуючи та вихваляючись своїм завзяттям. Бувши в такому великому числi, польськi вояки були певнi, що переможуть козакiв, а проте, як тiльки українське вiйсько з Хмельницьким наблизилось до полякiв, а козаки Перебийноса, вивернувши кожухи, ускочили в польський табор та гукнули «Алла, Алла!» — щоб поляки подумали, нiби то набiгли татари, польськi верховодарi покинули своє вiйсько й повтiкали, переодягшись селянами, слiдом же за проводарями кинулося врозтiч i все величезне польське вiйсько, покинувши Хмельницькому i гармати, й харчi, i великі скарби. Пiшли звiдтiля побратими Нечай та Богун з гетьманом i далi, були пiд Львовом i Замостям, потiм винищували полякiв та жидiв на Волинi, билися пiд Збаражем та Зборовом. За ввесь час далеких походiв Нечай уславився своєю запеклою вдачею, а Богун розумними порадами. Пiд Зборовом Хмельницький так притиснув своїм вiйськом польського короля, що вже йому не було порятунку, але гетьман не схотів узяти його в полон і згодився на замирення. Скiнчилася славна вiйна, i здавадося, що Україна стала вiльною та незалежною нi вiд кого, та тiльки вийшло по-iншому: по Зборовськiй умовi Хмельницький згодився, щоб не всi люде, хто схоче, були козаками, а щоб козакiв було тiльки сорок тисяч; щоб на Україну знову повернулися польськi пани та щоб Волинь, Галичина й Подiлля знову пiдiйшли пiд польську владу. Довiдавшись про Зборовську умову, козаки почали нарiкати на гетьмана, що вiн зрадив Україну, а найбiльше за всiх нарiкали на нього Нечай та Богун, — вони нiзащо не хотiли пристати на ту умову. — Хто дав тобi силу звоювати Польшу, як не селяне? — гукав на радi Нечай до Хмельницького. — По чиїх кiстках дійшов ти до Зборова? Тепер же, взявши силу, ти про поспiльство вже й забув? Не мовчав i Богун: — Ти посилав нас по селах та по мiстах пiднiмати людей, обiцяючи всiм волю, а де ж вона, та воля, поспiльству, коли ти згодився знову пустити на Вкраїну панiв? Виходить, що ми, повiривши тобi, дурили своїх братiв?! — Кого ж ти визволяв? — гримав знову Нечай. — Себе чи Україну? Казав, що — Україну, i вона повiрила тобi, а взяв волю собi та старшинi! Не гетьман ти, а зрадник! Хмельницький дуже розлютувався на побратимiв за образливi речi, а на Нечая намiрився був своєю булавою, але, згадавши, що побратими були найвiрнiшими його помiчниками й здобули собi великої слави, вiн перетерпiв ту образу, а побратимiв призначив полковниками на польську границю: Нечая — Брацлавським полковником, а Богуна — Вiнницьким. Побратими сiли по своїх городах, упорядкували свої повки, оповiстили селян, що всi вiльнi вiд панiв, дали один одному обiцянку не вважати на Зборовську умову i не пускати на землi своїх повкiв нiкого з панiв. Вони й додержували свого слова: коли випертi пiд час повстання пани почали вертатися з Варшави та з Кам’янця на Вкраїну, простуючи поуз Вiнницю або Брацлав, Богун та Нечай завертали їх назад, погрожуючи карою. Пани жалiлися на побратимiв королевi, а той писав Хмельницькому, але гетьман не вважав на те, бо й сам уже бачив, що зробив помилку в Зборовськiй умовi. Бачивши таке становище, польський гетьман Калиновський, що мав теж маєтки на Вкраїнi, зiбрав чимале вiйсько й рушив на Вкраїну, щоб силою прокласти туди шлях панам. Про те, що поляки знову йдуть з вiйськом на Вкраїну, ранiше за всiх довiдався Нечай. Щоб перепинити Калиновського, вiн зiбрав наспiх кiлька сотень з свого повку i рушив назустрiч полякам пiд Бар. Шлях з Брацлава на Бар iшов саме поуз Красне, де кiлька мiсяцiв перед тим Нечай добув замок. Жваво пiдходили козаки до Красного. Попереду йшли музики, — грали сопiлки та гули бубни, — а далi довгою гадюкою простягалися по шляху козацькi сотнi, виблискуючи проти вечерового сонця гострими списами. Попереду всiх, на вороному конi, їхав у червоному жупанi, з широкими вильотами, сам Нечай. Назустрiч козакам з Красного вийшли мало не всi мешканцi, а мiж ними, в празниковому вбраннi, в намистi та в дукачах, вийшла й красуня Мельничка, Прiся, Нечаєва приятелька. Як побачила свого милого, — бiлою рученькою його привiтає, карими очима смiється-грає, чорними бровами моргає… Забув Нечай через неї й про ворогiв — обернувся до сотникiв: — А що, панове, чи не одпочити нам у Красному? — Добра рiч, пане полковнику! — одповiли сотники. — Далеко лiпше переночувати в мiстi, нiж у лiсi. До того ж уже масниця зайшла, — може, десь з’їмо млинцiв або вареникiв. Нечай злiз з коня i вдався до свого найлюбiшого сотника Шпака: — Так ми тут, товаришу, ночуватимем, а ти, Шпаченку, вiзьми пiвсотнi козакiв та їдь далi, до Ворошилiвки, i там чатуй, — якщо йтимуть ляхи, то зараз мене сповiсти. Як увiйшло козацьке вiйсько в Красне, вiддав Нечай коня своєму джурi, Петриковi, дав розпорядок та й пiшов до Мельниччиної хати. Прiся радо приймала його; з’явилися в неї на столi й мед, i вино, й оковита, а до того й млинцi, й буханцi. Поприходили свояки та сусiди. Вдарив Данило шапкою об лаву та й почав гуляти. Прогуляв нiч — нiчка коротенька, гуляє й день та ще нiч… На третiй день, на пущання, прийшли до полковника два сотники, Кривенко та Степко, та й кажуть: — А що, пане полковнику, чи не час нам рушати далi? — А за яким лихом нам поспiшати? — одповiв Нечай. — Ще вспiємо посiкти ворогiв на капусту! Нехай ще побенкетують уостаннє, та й ми тут, масницею, погуляємо. Наливай, панi господине! — весело вдався вiн до Мельнички. — Частуй гостей! Прiся частувала, гостi пили, млинцями заїдали, а на вiдходi мовили: — Ну, бувай здоров, пане полковнику! Гуляй собi на здоров’ячко, та тiльки держи коня в сiдлi, а шаблю при боцi, бо гляди, коли б ляхи не накрили нас мокрим рядном!.. — От така ловись! — скрикнув Нечай. — Та у нас же в залозi Шпак чатує. Адже вiн добрий товариш — перестереже! Минув день… От уже й нiч надворi, — гуляє Нечай, мед-вино поставцем кружляє, а того й не знає, й не вiдає, що вже ворог його Калиновський з’єднав своє вiйсько з вiйськом Ланцкоронського, обступив з усiх бокiв Ворошилiвку, вбив Шпака i вирiзав усiх його козакiв до одного, так що вже нема кому подати полковниковi про ляхiв звiстку… Не почуває славний козак Нечай i того, що велике польське вiйсько, мов чорна хмара, обступає Красне, що вже повбивали ляхи й порiзали всiх його вартових бiля брам i ввiйшли вже в мiсто… Аж ось чутно якийсь гомiн, пiд вiкнами хтось бiжить. Ускочили знов у хату сотники Кривенко й Степко разом з Нечаєвим джурою Петриком: — Що ж ти, Нечаю, п’єш та гуляєш?! Вже ляхи в мiстi!! Одчинив Нечай кватирку, прислухається… Аж справдi — конi тупотять, i брязкiт зброї чути… — Утiкаймо, полковнику! — радять сотники. — Ще є час. Подамось назад, та з’єднаємося з останнiми нашими сотнями, та Богуновi звiстку подамо, щоб помочi дав, бо ляхiв удесятеро бiльше, нiж нас! Вдарив спересердя Нечай по столу перначем: — Щоб ото козак Нечай утiкав?! Щоб я козацьку славу пiд ноги топтав?.. Не бути тому! Веди, джуро, мого вороного! Вибiг Нечай з хати, аж ляхи вже вулицею йдуть. Немає часу сiдлати коня, — скочив на неосiдланого. Тiльки витяг Нечай з пiхов шаблю, — знову став веселий, гукає: — Та й до бiса їх, вражих ляхiв, — буде на чому шаблi погуляти! Ану, хлопцi, дамо ляхам чосу! Кинувся Нечай ворогам назустрiч; махнув з правого плеча, — упав хорунжий, а за ним прапор польський до нiг Нечаєвому коневi. Кинулися за Нечаєм i сотники, до козакiв гукають: — Гей, братця, допоможiм полковниковi! А козаки вже вихрем летять за своїм улюбленим ватажком, ворогiв шаблями упень рубають. Люто бився козацький ватажок Нечай з своїм товариством. Не встояли ляхи проти козацького наскоку i подалися геть з мiста за браму. Нечай з козаками погнався за ворогами. Лихо було тому, кого здоганяли… Аж ось доганяє Нечая його вiрний джура Петрик, котрого ще малого сироту взяв Нечай до себе у навуку. Вiн нарiкав на себе й хвилювався з того, що полковник був на неосiдланому конi, i ввесь час тепер був бiля нього. — Пане полковнику, пожежа у мiстi! Ляхи з другого боку зайшли i пiдпалили кiлька хат! — гукає Петрик. Справдi, Калиновський скористався великою силою свого вiйська i послав пана Косаковського з кiлькома тисячами жовнiрiв вдарити на козакiв ззаду — Ах, лиха година їх нагнала! — скрикнув Нечай, спинивши коня. Побачивши, що Красне горить уже у кiлькох мiсцях, Нечай зрозумiв, що вороги оточили його кругом i що йому несила їх перемогти, проте, щоб розважити козакiв, вiн почав жартувати: — Ну що ж, дiти! Виднiше буде рубатися! Нечай кинувся туди, де була пожежа, та, на лихо, кiнь його спотикався й падав на купи трупу. Не маючи пiд собою сiдла й стремен, Нечай якось не всидiв i, коли кiнь упав навколюшки, перекинувся через коневу голову. Тим часом тi поляки, що втекли були за браму, вже знову почали насiдати на козакiв, i, коли Нечай пiдвiвся з купи трупу та сiдав знов на коня, ворожа куля влучила йому в плече. Побiгла з козака гаряча кров, покропляючи такий, як i вона, червоний жупан полковника. — Чортзна-якi кулi в ляхiв! — жартує Нечай. — Неначе чмiль укусив! Не вважає Нечай на поразу — вихором лiтає вiд пожежi до пожежi, вiд брами до брами, i скрiзь, де тiльки збiгався вiн з ворогами, виростали купи ворожого трупу. Аж ось серед пекельної сiчi вдруге впав навколюшки Нечаїв кiнь, i вдруге звитяжець Нечай перелетiв коневi через голову, та ще й так, що впав прямо до нiг ворогам. Загукали з радощiв поляки, а один навiть устиг влучити полковника шаблею по плечах. У ту ж мить Нечай був на ногах i зняв з плеч голову харцизовi. Тим часом козаки заступили полковника, i вiн знову скочив на коня i знову кинувся в бойовище, не помiчаючи, як кров точилася з його вже двома цiвками. Так минала хвилина по хвилинi, година по годинi; скiнчилася довга, пекельна нiч, i почався тяжкий день, а бойовище не припинялося. Проте дедалi ляхи все дужче натискали на козакiв, перемiняючи втомлених своїх жовнiрiв на свiжих, а сила козацька все зменшувалася, бо в козакiв пiдмоги не було. Щоб не розбивати вiйська на дрiбнi купки, Нечай зiбрав усi сотнi до майдану i тут знову впорядкував їх до бою. Невеликi вже були Нечаєвi сотнi, i щохвилини танули вони, проте мiцнi були вони духом, як i їх ватажок. — Не посоромимо, пани-брати, козацької слави! — гукнув Нечай до козакiв. — Раз мати на свiт породила, раз i вмерти! I почалася знову смертельна сiча. Кров козацька й лядська, кров братiв, що стали найлютiшими ворогами, збiглася тепер докупи i червоною рiчкою бiгла поуз замкову браму… Нечай здобув ще три рани. Кров залила йому всю одежу й закривавила коня. Мiць покидала його, могутня рука слабшала, i шабля, вiрна його дружина, почала здаватися йому важкою… Проте вiн бився ще, як поранений лез, все лютiше й лютiше… — Дiти мої любi, товаришi вiрнi!.. — гукнув Нечай ще раз. — Стiйте за волю до загину!.. Хоч живi не будемо, так слави добудемо! У цю мить, серед пекельної сiчi, близько Нечая пролунав пострiл, i славний козак почав схилятись головою до щт свого коня, поливаючи кров’ю його збиту гриву. Ворожа куля влучила полковника пiд серце… То пан Доброцеський, пробираючись пiд барканами, вистежив таки, коли Нечай наближавсь до тину, i вбив його з мушкета. Не дали козаки своєму полковниковi впасти додолу, пiдхопили його на руки й понесли до замку. — Товаришi мої вiрнi! — надсилу стиха казав Нечай. — Уклонiться неньцi моїй старенькiй… Перекажiть, щоб не побивалась, бо на тiм свiтi всi зiйдемося… Та й ви, дiти мої, не вдавайтеся в тугу… Скiльки не живи, а помирати треба, то лiпше вмерти за волю своїх братiв, за славу неньки України, анiж гинути нiкчемними хлопами вiд ганебних канчукiв… З тим вийшла душа з могутнього тiла козацького звитяжця, i козаки принесли в замковi покої тiльки ледве тепле тiло його. Три днi й три ночi билися ще козаки з ляхами бiля замку i в самому замку. Наостанку, коли вже не було кому оборонятись, поляки вбiгли натовпом у замковi покої. Саме пiд ту добу у замковiй церквi стояла труна з тiлом славного Нечая, i два православнi попи правили по йому панахиду серед плачу й ридання жiнок та дiтей, що збiглися в замок пiд страшну годину. Побачивши, що робиться в церквi, розлютованi поляки вихопили з рук у попiв хрести, а їх самих почали бити. Даремне попи й всi люде просили панiв узяти викуп за Нечаєве тiло золотом та дозволити поховати його з пошаною, як належить славному лицаревi. — Нi, не буде сього! — гукали пани. — Цей проклятий хлоп-схизматик поруйнував нашi маєтки. Вiн лютий ворог наш. Порубаємо його тiло на шматки та кинемо псам на снiданок! Пани з лютiстю скинули Нечаеву труну геть набiк i, викинувши тiло на пiдлогу, почали сiкти його шаблями на шматочки, коли тут несподiвано кинулася до них Прiся Мельничка i, мов божевiльна, почала виривати з рук шаблi, гукаючи несамовито: — Вбийте мене! Вбийте ранiше мене! — Наречена Нечаєва! — сказав хтось, i це зрятувало її од смертi. Польськi вояки зв’язали її й послали до Калиновського. Про тiло ж Нечаєве зважили так: — Собаки не їстимуть його! Краще повкидати цi шматки в рiчку! Так i зробили. Тiльки коли складали порубане тiло козакове в мiшок, то голова Нечаєва десь зникла, i, хоч як її розшукували, а так i не знайшли… IV Того ж дня, як вороги знущалися над тiлом славного Нечая, до города Вiнницi бiг конем молоденький хлопець у польському вбраннi. Вiн сидiв охляп на конi i, придержуючи однiєю рукою бiля боку торбу, другою скiльки духу гнав коня. Вбiгши в мiсто, вiн попростував до полковничого будинку. Вартовi бiля будинку пiзнали, що той хлопець був джура полковника Нечая, Петрик, i впустили його просто до Богуна. — Пане полковнику! — ледве дихаючи, почав Петрик, ставши перед Богуном. — Ти нiчого не знаєш, не вiдаєш: вже ж твого побратима, славного Данила Нечая, на свiтi немає!.. Його бiле тiло вороги порубали на дрiбнi шматочки i вкинули в рiчку пiд лiд. Увесь повк Брацлавський загинув у Красному; тiльки я врятувався — через те, що переодягся в оце вбрання польське… Я привiз з собою… голову славного полковника!.. — Голос у хлопця затремтiв од слiз, у горлi стисло… — Голову? — спитав Богун, жахнувшись. — Ти ж кажеш, що ляхи порубали i вкинули Нечаєве тiло в рiчку?.. — Так, пане полковнику! — одказав хлопець. — Та тiльки голову я одрятував: я, перебраний, вiльно увiйшов у замок саме тодi, коли Нечаєва наречена однiмала у панiв його порубане тiло. Пiд час колотнечi я непомiтно вхопив голову свого названого батька, сховав її пiд полу, винiс i привiз тобi, щоб хоч голову поховати як годиться… — Де ж… голова?..— спитав зрушений Богун. — Ось!.. — одказав хлопець i витяг з торби голову Нечаєву. Богун охнув, тяжко вражений: — Це вiн! Це побратим мiй Данило! — скрикнув вiнницький полковник, коли Петрик постановив голову перед його очi. Голова була мерзла, бо саме був мiсяць лютий i стояли добрi морози. Подивився Богун на товаришеву голову, перехрестився… та й похиливсь. Лютий жаль узяв його за серце! — Чому ж ти, братику мiй нещасний, — говорив вiн немов до себе, — не подав менi звiстки про ворогiв? Я подав би тобi помочi, i не загинув би ти передчасно… Говори, джуро, все, як сталося це лихо. Петрик розповiдав про все, що бачив i чув. Вислухавши тяжкi вiстi, Богун одвiз Нечаєву голову у монастир, що стояв бiля Бугу, i наказав ченцям зараз правити по душi славного козака панахиду. Далi вiн послав по писаря, щоб написати гатьмановi про наскок ляхiв i просити помочi, а осавуловi наказав послати по всiх сотнях звiстку, щоб усi збиралися до Вiнницi. Другого дня вiдбувся почесний похорон Нечаєвий. На цвинтарi бiля монастиря викопали яму; з одного боку стало, кiлька сот козакiв з мушкетами, а по другому боцi мало не всi мешканцi з Вiнницi. Коли скiнчилася у церквi одправа, Богун i сотники винесли на плечах труну з головою Нечаєвою i почали спускати її в яму. Попи заспiвали «вiчну пам’ять», а козаки без лiку палили з мушкетiв на честь славному лицаревi козацькому. Пiсля того, як яму засипали, Богун голосно сказав: — Пером тобi земля, побратиме мiй Данило! Поклав ти свою голову за волю неньки України i придбав собi й усьому козацтву невмирущу славу! Спи спокойно i будь певний, що товариство козацьке за тебе помститься! Поховавши побратима, Богун почав готуватись до вiйни з ляхами. Вiн знав уже, що в Калиновського й Ланцкоронського вiйська удесятеро бiльше, нiж у його, оборонити всю Вiнницю своїм повком вiн не зможе, а тiльки вигубить своє вiйсько. Одначе й покинути Вiнницю вiн нiзащо не хотiв, бо тим способом вiдчинив би дверi Калиновському до руйнування всiєї України. Через те Богун зважив лаштувати до бою монастир i засiсти там усiм повком, поки гетьман подасть помочi. Монастир стояв на островi рiчки Бугу, i пiдiйти до його полякам можна було тiлько льодом. Перше всього Богун надумав трохи зменшити польське вiйсько, щоб легше було з ним змагатись. З цiєю метою вiн звелiв попрорубувати уподовж рiчки великi ополонки i через нiч, коли ополонки пришерхли од морозу, притрусив їх соломою та снiгом. Через кiлька день до Бугу наблизився Ланцкоронський з половиною польського вiйська, Калиновський же лишився трохи позаду. Щоб заманути полякiв у ополонки, Богун з двома сотнями вийшов Ланцкоронському назустрiч за Буг i, наказавши козакам трохи пострiляти з мушкетiв, кинувся мовбито тiкати до монастиря, обережно обминаючи ополонки. — А, проклятi хлопи!.. — гукав услiд козакам Ланцкоронський. — Злякалися? Буде й вам те, що було вашим братам у Красному! I вiн з кiлькома хоругвами найкращого вiйська кинувся наздоганяти Богуна. Великою лавою бiгли польськi вояки льодом — простiсiнько на ополонки!.. Враз затрiщав тоненький лiд пiд вагою, пiд людьми та кiньми, i мало не всi польськi вояки опинилися разом з кiньми у водi. Багатьох з них пiдхопила бистрина, i вони враз пiшли пiд лiд; iншi ж билися у водi, топили коней своєю вагою i хапалися за кригу, намагаючись вилiзти; проте, дуже мало хто врятувався. Тiльки тi вояки польськi, що не встигли добiгти до ополонок, лишилися цiлi i, витягши з ополонки свого необачного гетьмана Ланцкоронського, подалися з ним назад до свого вiйська. Почувши, що Богун вигубив найкращi хоругви польського вiйська, Калиновський запалився i приступив до Вiнницi всiм вiйськом. Зразу вiн обступив монастир i почав його штурмувати; але козаки дали йому добру одсiч. Побачивши, що козаки стоять мiцно, Калиновський одiйшов трохи од монастиря, поробив окопи i почав бити монастир з гармат. Але Богун i сього сподiвався та заранi наготовив кiлька сот лантухiв з пiском, щоб гасити ворожi бомби та закидати у пробитих стiнах дiрки. Так минув цiлий тиждень; Калиновський, побачивши, що козакам дiється мало шкоди вiд його гармат через те, що вони далеко, присунувся з тими гарматами ближче. Тодi Богун, щоб не дати польському вiйську зруйнувати монастиря, зробив серед ночi з двома сотнями козакiв несподiваний на ворогiв наскок. Польське вiйсько саме спало, i через те в йому зчинився великий шарварок. Поки Богун на чолi однiєї своєї сотнi рубався з поляками, друга його сотня попсувала ворожi гармати, а поки поляки прийшли до пам’ятi та впорядкувалися до оборони, то вже Богун зiбрав своїх козакiв i повернувся до монастиря. Щоб помститись, Калиновський на другу нiч наказав вiйську несподiвано напасти на монастир. Вiн сподiвався, що пiсля вчорашньої перемоги козаки гулятимуть; одначе Богун з козаками сам щоночi пильнував на баштi. Отож вiн i побачив, що ляхи нишком обступають монастир… Тодi Богун навмисне звелiв вартовим не стрiляти i вдавати, неначе вони сплять, а сам тихо пiдняв увесь повк i поставив козакiв поза стiнами. Зрадiвши, що козаки сплять i не стрiляють, поляки почали приставляти до стiн драбини i натовпом пiдiйшли до брами; але тiльки що вони полiзли по драбинах, як на їх враз полетiло з стiн камiння й цiлi колоди, i засвистiли кулi. Пiд стiнами монастиря зчинився страшенний шарварок — i, як морська хвиля вiдбiгає од мiцних скель берега, так i ляхи вiдшахнулися од монастирських стiн. Та й це не минулося польському вiйськовi, бо зараз Богун з кiлькома сотнями вершникiв вибiг з-пiд брами, доганяв ворогiв i рубав їх. Прогаявши пiд Вiнницею ще два тижнi i бачачи, що Богун нiчого не боїться та мало не щоночi робить на переднє польське вiйсько наскоки, Калиновський надумав згубити його тим, вiд чого загинув Нечай, i послав до його посланцiв, а через тих посланцiв вихваляв Богунове звитяжство i передав у дарунок козакам десять кухов горiлки, а самому полковниковi красуню Мельничку, бо ту Мельничку Калиновський забрав з Красного й возив з собою. Богун подарунки прийняв i з своєї руки просив передати вiд його Калиновському сто коней, тих самих, що козаки повитягали з ополонок. — Вклонiться вiд мене його ясновельможностi, — сказав Богун наприкiнцi посланцям, нишком смiючись, — та перекажiть, що подаровану горiлку мої козаки питимуть тодi, як польського вiйська вже не буде на Вкраїнi. Посланцям не дуже-то сподобалась така подяка, однак треба було з тим вертатись до свого табору. Тiльки посланцi вийшли, як Прiся, що ввесь час стояла бiля дверей, зап’ята чорним запиналом, впала до нiг Богуновi, ридаючи: — Зарубай мене, славний козаче, своєю шаблею або звели скарати на шибеницi! То ж через мене загинув твiй побратим Данило, бо загостювався в мене! Несила менi тепер жити на свiтi!.. Лихо менi — я кохала його з малих лiт! — Устань, удово! — спокiйно сказав Богун. — Якщо ти любила Данила, то Бог тобi й простить. Не ти, а сам Данило згубив себе своєю необачнiстю. Живи тут у монастирi, поки скiнчиться вiйна, а тим часом обмiркуєш, як тобi жити далi. Хоч ти й «подарована» менi, як бранка, та звiсно ж — я вертаю тобi волю! Мельничка вклонилася Богуновi й одказала: — Не буду я думати довго, пане полковнику, як менi жити далi: я пiду до старої Нечаїхи; бiля неї я росла з дитячих лiт, тепер доглядатиму її до самої смертi. Богун на те сказав: — I добре ти надумала, чесна вдово! Се твоїй душi буде найлiпша спокута; Нечаєву ж матiр, вже заради її славного сина, годиться шанувати й доглянути при старостi. Іди з Богом! Щоб вiддячити Калиновському за його лукавi подарунки, Богун тiєї ж ночi перейшов з трьома сотнями козакiв за Буг i вскочив у табiр самого Калиновського. Як Божа кара, крутився вiн по ворожому стану, рубаючи й з правого, й з лiвого плеча та шукаючи самого Калиновського, щоб стятися з ним у почесному герцi. Тим часом польськi вояки потроху впорядкувалися i, роздивившись, що козакiв обмаль, почали оточати їх колом. Усiявши ворожий табiр трупом, Богун гукнув козакам повертати до Бугу. Всi повернули назад, але помiж возами й наметами ворожого табору козаки розпорошилися, i незабаром Богун помiтив, що лишився сам. Се помiтили й поляки i, пiзнавши Богуна, кинулися натовпом доганяти його. Одбиваючись од ляхiв шаблею з усiх бокiв, Богун через хвилину був уже бiля берега, коло Бугу, аж тут навперейми йому забiг польський хорунжий Рогальський з десятком жовнiрiв, i один з них вдарив своїм конем прямо у груди Богуновому коневi, навiть вже пiдняв над козаком свою шаблю… Та не такий був Богун, щоб його вбити простому жовнiровi! Голова самого жовнiра покотилася вiд Богунової шаблi ранiше, нiж шабля ворожа доторкнулася до голови полковника. Проте ця перешкода трохи затримала Богуна, бо Рогальський, падаючи, вдарив його держалном вiд корогви по головi, а два польськi вояки з радiсним криком схопили його ззаду за руки, щоб стягти з коня та живцем притягти до Калиновського на муки та на ганебну страту, — i загинув би другий славний козацький ватаг, — та не стерявся Богун, i не схибла його мiць: метнув вiн могутнiми плечима, i обидва вороги, як грушi з дерева, попадали з коней; сам же полковник, здавивши коня острогами, вихопився з ворожого натовпу й вибiг на лiд. Здавалося, що славний козацький ватаг уже вирятувався, але смерть ще раз махнула своєю косою у його над головою: розпалений сiчею, Богун забув про свої ополонки, а вони й досi не замерзли, бо вже починалася весна. Згадав вiн про них тiльки тодi, коли кiнь його вже завалився. Проте й у цiй пригодi не стерявся Богун, а, покинувши стремена, щоб не заважати коневi, почав вiн плавати бiля нього, держачись тiльки за гриву. Радiснi гуки та глузування залунали з польського боку, i вороги знов уже бiгли до ополонки, щоб захопити Богуна бранцем. Та, на щастя, добрий кiнь його, почувши, що на йому немає ваги, враз вихопився на кригу, а разом з ним, держачись за гриву, вилiз i полковник. Тим часом Богуновi козаки, роздивившись, що мiж ними немає полковника, вже бiгли вiд монастиря назад i, радо вiтаючи свого славного ватага, підхопили його и помчали з ним до козацького пристановища, до монастиря. Другого дня, коли до Богуна зiбралися сотники, вiн весело жартував: — Добре вчора скупали мене ляхи в ополонцi! Отже, щоб часом не хвалилися вони та не гадали, що я їх налякався, треба сеї ночi знову дати їм себе взнаки! I вiн таки й справдi знову показав себе ворогам: знову зробив несподiваний наскок i вигубив скiлька сот ворожого вiйська. Мiсяць минав, як Богун був в облозi. За цей мiсяць чимало вигубив вiн польського вiйська i дуже втомив ворогiв своїми наскоками. Хоч для Калиновського втрата в вiйську й не дуже була помiтна, бо до його все пiдходила свiжа помiч — то з-пiд Кам янця, то з-пiд Станiславова i навiть з Варшави, — та все ж таки давнiшого войовничого запалу у польському вiйську не було. Одначе довiдавшись, що до Богуна йде пiдмога, Калиновський, щоб не покинути Вiнницi, не здобувши завзятого полковника, знову кинувся штурмувати монастир; та тiльки й сей раз витримали козаки i дали таку одсiч, що навкруг монастиря лишилися купи ворожого трупу. Ще не скiнчилося це бойовище, як з монастирської дзвiницi побачили козаки, що йде до їх помiч. То йшов з своїм повком уманський полковник Глух. Незабаром Богун почув пальбу з рушниць i козацьке вигукування. Козаки, уманцi, увiйшли у ту частину Вiнницi, що звалася Нове Мiсто; однак, прилучитися до Богуна вони не мали змоги, бо помiж Новим Мiстом i монастирем стояв з вiйськом Ланцкоронський; вибити ж Ланцкоронського звiдти Глуховi було трудно, бо треба було переходити рiчку, а лiд уже завалювався. Прождавши ще день i не дiставши вiд уманцiв помочi, Богун вийшов з монастиря i вдарив на ворогiв усiм своїм повком. Молодецький був той наскок, i вороги не встояли: переднi їх хоругви почали тiкати шляхом до Бара, Калиновський та Ланцкоронський кинулися слiдом, неначеб на те, щоб завернути втiкачiв, але й самi вже не верталися; вiйсько ж, довiдавшись, що проводарi втекли, подалося й собi геть з мiста. Богун захопив усi польськi гармати, всi вози з награбованим добром i як шулiка полетiв за поляками. — Вiддячимо, пани-брати, за славного Нечая! — радо гукали козаки i чимдуж гнали ворогiв. Два днi гнав Богун полякiв, лишивши на шляху мертвими бiльше двох тисяч їхнього вiйська, i тiльки на третiй день, коли потомленi козацькi конi не мали вже сили бiгти, вiн повернув до Вiнницi. V Тихо пiд’їздив Богун до Вiнницi на чолi свого повка, втомленого завзятою, щоденною боротьбою з ворогами. Вiн знав, що на тому, що сталося, боротьба не скiнчиться… Знав, що поляки не зречуться України, бо Україна була дуже дорогою частиною польського королiвства i з неї поляки мали багато пожитку. Богун знав, що Українi треба готуватися ще до затяжної, рiшучої боротьби з Польщею… I чоло славного козака оповивали думки про те, чи витримає ту боротьбу Україна… Але тим часом перемога була на козацькому боцi. — Слава Богуновi, слава! — гукали уманськi козаки, пiдходячи до Богунового вiйська. Все поле перед Вiнницею було вкрите козаками й мiщанами та селянами. Всi радо вiтали полковника, пiдкидали вгору шапки, палили з рушниць i гукали: — Слава Богуновi, слава довiку!! Джерело: Кащенко А. Ф. Зруйноване гніздо / Бібліотека історичної прози. — К.: Дніпро, 1991. Постійна адреса: http://ukrlit.org/kaschenko_adrian_feofanovych/slavni_pobratymy