—А пан бився вже коли-небудь з козаками? — з посміхом спитав Калиновський.
— Ні, мені не додоводилося соромити з таким ворогом своє лицарство! А хіба з ними треба битись? Іх треба бити… от, і все!
— Це й видно, — сказав Калиновський, — що панові не доводилося битися з козаками, а мені так доводилося, і через те я не спокійний, що від пана Стефана досі немає жадноі звістки.
Останні слова Калиновського почув коронний гетьман Потоцький, і вони здалися йому образою для сина.
— Даремне пан польний гетьман, — сказав він, — турбується про чужі справи. Мій син знає, що робить. Він, певно, не тільки зруйнував Січ, але хоче викорінити всі кубла запорожські по островах Дніпрових та по Дикому Полі.
Під ту добу до світлиці увійшов Блясь, що був на варті біля брами. Блідий і схвильований він несміливо наблизивсь до Потоцького й, коли той звернув на нього увагу, проказав:
— Прошу ясновельможного пана пробачити: прибув жовнір з війська вельможного пана Стефана…
— Простий жовнір? — здийовано підвів рясні брови Потоцький. А деж лист до мене від пана Стефана?
— Він не має листа, ясновельможний!
— Не має? — гнівно скрикнув Потоцький. — Так то якесь ледащо, а не посланець. Нехай підожде.
— А що жовнір каже? — спитав Калиновський.
Блясь вагався, що сказати, й якийсь час стояв засмучений.
— Він таке верзе, шо я боюсь й переказувати…
— Що? Що таке? — почулося з усіх боків.
— Ясновельможний гетьмане! — звернувся Блясь знову до Потоцького. — Дозволь привести жовніра перед твої очі. Мені він певно розказав брехливі звістки, тобі ж не посміє сказати неправду…
Поміж панами пішов гомін.
— Що таке сталося? Які такі вісті, що їх неможливо переказувати? Утік Хмельницький? Не знайшли його?
— Покликать! — звелів Потоцький.
Через хвилину хорунжий привів і поставив перед очі гетьмана вбраного по українському парубка. Він був укритий курявою, а з драних його чобіт виглядали змуляні в крові пальці.
— Який же це жовнір? — здивовано й з посміхом питали пани.
Парубок упав навколішки й поцілував край одежи Потоцького.
— Ясновельможний гетьмане! Не звели мене катувати за лихі вісті, що почуєш — я не винен, що мушу таке говорити…
— Скоріше, собаче бидло! — гримнув Потоцький і хотів ударити парубка передом чобота, але спинився.
— Я жовнір з полку пана Сапіги… — казав, запинаючись, наляканий жовнір. — Я врятувався тільки через те, що передягся в одежу вбитого козака!..
— А, так ти втік з бойовища?! На шибеницю лайдака! — знову гримнув старий гетьман.
Жовнір поклонився в ноги.
— Нехай мене пан Бог покарає, коли я брешу. Я бився під час всього бойовища, але реєстрові козаки нам зрадили, драгуни теж перейшли на бік Хмельницького… Татари й козаки оточили нас під Жовтими Водами, мов сарана… Ми три дні билися, але не стало сили…
Потоцький і де-хто з панів посхоплювалися з стільців, і, сперши дух, прислухалися до кожного слова жовніра.
— Де-ж військо? Де мій син? — приголомшений звістками грізно питав Потоцький.
— Військо все загинуло, а вельможний син твій впав поранений і або вмер, або дістався в полон…
— А щоб тобі язик відсох за твої вісті… — скрикнув Потоцький і, вдаривши себе рукою по чолі важко сів у крісло. Пани зблідли на виду. Хміль одлетів від усіх і по столах пішло таємне жахливе шопотіння. Скілька хвилин ніхто не знав з чого почати. Нарешті Корецький першим перебив мовчанку, звернувшись до, Потоцького:
— Нащо пан гетьман слухає цього хлопа, коли він, очевидячки, або божевільний, або стообреха. Пoбачивши козаків, він утік, як останній страхополох і, щоб виправдати себе, наплів тут такого, що й купи не держиться.
— Що всі схизматики нам зрадили, це цілком можливе, — обізвався Калиновський.
— Вони всі пеклом на нас дихають!
— А хоч би й так? — перебив Корецький.
— Так у пана ж Стефана, ви казали, десять тисяч війська польського, а деж воно? У нього десять гармат, а де ж вони?
— Гармати відразу в нас козаки відібрали, а військо все посічене й побрано в полон… — озвався жовнір.
— Цить проклятий! — гукнув Потоцький, і вдарив таки жовніра чоботом. — Невже мій син у бранцях? О Пречиста Діво: невже те може бути?..
— Та ні, пане Миколо! — знову доводив Корецький Потоцькому, — Сам обміркуй: у пана Стефана, опріч драгунів, дві тисячі вершників та стільки ж коней, а в усіх шляхтичів коні добрі… І от з тих тисяч ніхто не врятувався верхи на коні, а цей жовнір утік пішки… Ну, чи можливо ж йняти йому віри? Чи й жовнір ще він? Може він козак і його підіслав Хмельницький, щоб збентежити наше військо. Його треба допитати.
— Розв’язати йому язика! — гукнув Потоцький, неначе зрадівши, що є над ким показати свою владу.
Жовнір підняв руки вгору.
— Бог свідок, що правду кажу!… Йому не дали скінчити й, вивівши з світлиці, повели на катування.
Промова Корецького всіх підбадьорила. Всім хотілось, щоб те, що говорив жовнір було неправдою, і пани тепер упевняли один одного й самих себе, що підісланий хлоп все наплів, щоб збаламутити поляків.