— Прости мені, Милосердний Боже, що я сорок років служив ворогам нашим, ляхам: бився за них з рідними братами, низовими козаками, й допомагав ворогам гнітити люд наш посполитий — український! Нехай не буду я козаком, не побачу більше рідної дитини, нехай не прийме мене земля й викине з домовини на поталу звірю, коли пошкодую своє життя, щоб помститися на ляхах за всі їхні кривди!
Заспокоївши Ганну на тому, що дійде до самого коронного гетьмана й таки одшукає Прісю, він пішов покликати бабу знахарку.
Заглянувши по дорозі до де-кого з приятелів, Цимбалюк довідався, шо ввесь Корсунь був набитий польським військом і що нікого з української молоді по хатах немає, бо всі парубки повтікали в ліс, а далі почали тікати туди й дівчата, яким пощастило уникнути польських рук, а багато дівчат та молодиць терпить ганьбу й знущання від польської шляхти в замку.
— Привівши до Ганни знахарку, Цимбалюк зразу ж пішов до замку й потрапив туди саме під той час, коли з під Жовтих Вод прибіг жовнір-недобиток і біля брами розповідав цілому натовпові драгунів та жовнірів про загибель польського війська Стефана Потоцького.
Натовп, дивуючись, слухав те оповідання, не знаючи ще, чи вірити тому, що говорив утікач, чи не вірити.
Прилучившись до натовпу, Данило пильно прислухався до розмови.
— Так реєстрові козаки, кажеш, перейшли на бік Хмельницького? — спитав він оповідача, дослухавши його оповідання.
— Кажу ж, що перейшли… І навіть шляхтич, полковник Кричевський, передався ворогам.
— І драгуни, кажеш, передалися? — спитав один з драгунів.
— І драгуни передалися. Всі, як єсть, схизматики прилучилися до козаків, покинувши нас, поляків самих… Ну, там і сила була. З козаками ж, ще й татари!..
У цю добу з-під брами вийшов Блясь, що був тут біля варти, й, почувши про втікача, зараз повів його до коронного гетьмана. Разом з ними хотів увійти під браму й Цимбалюк, але хорунжий рішуче спинив його.
— Куди козак? Гей, вартові, назад його!
— Мені до коронного гетьмана… — обізвався Цимбалюк.
— Про що? Яка справа?
— Дочку шукаю. Гусари в замок узяли.
— Геть к бісам! — крикнув шляхтич. — Буде гетьман шукати твою дочку! Не бійся, як стане непотрібна, так випустять!
— Нема чого глузувати, пане хорунжий! — сказав Цимбалюк суворо. — Я козак, відомий ясновельможному гетьманові. Мені пильно треба до нього!
— Назад кажу! Гетьман тепер на бенкеті! Ніколи йому з тобою балакати.
— Ні, я мушу його бачити! — завзявся Данило.
— Гей, вартові! — гукнув Блясь — Викиньте його за браму, та надавайте добре, щоб не сперечався!
Вартові вхопили Цимбалюка, але, поважаючи його старість, не били, а тільки відвели геть від брами. Обурений і сумний вернувся Цимбалюк до хати та й там застав не радість: знахарка сказала, що хвороба сталася Ганні через ляхівcьке катування, а чи видужае вона, чи ні, то вже як Бог дасть. Виходячи, вона похвалилася зварити й принести якогось зілля, щоб напувaти хвору, та, з тим і пішла.
Сумно минала ніч. Хвора в сні кидалася, марила й голосно верзла щбсь без пам’яти. Данило що-разу вставав до неї, не маючи змоги заснути. Аж ранком хвора неначе заснула спокійніше, проте Данило вже не міг спати й, убравшись, пішов знову до замку з надією доступитись таки до коронного гетьмана. Біля замку він застав метушню. Під брамою що-раз сновигали шляхтичі, виїздили вершники й усі кудись поспішалися, а через кілька лвилин по всьому Корсуні засурміли в сурми, щоб військо лаштувалося до походу.
На всі прохання Цимбалюка пустити його до замку, вартові одмовляли, що заборонено; шляхтичі-ж, почувши вчора від утікача про зраду реєстрових козаків під Жовтими Водами, поглядали на нього непевнимичима.
Скоро до замку почало збиратися поцьське військо, і Цимбалюка прогнали геть з майдану.
— Доведеться шаблею добувати дочку! — думав старий козак, йдучи до своєї хати. — Тільки як це зробити? Єдиний шлях — йти до Хмельницького й привести його сюди, але на кого покинути Ганну?
Ганна своєю хворобою зв’язала Данилові руки й тепер, коли він увесь горів помстою, мусів упевнитись, що нічого не владен зробити.
Польське військо виходило з Корсуня й Цимбалюк мав надію, що хоч тепер випустять Прісю з замку. Справді, чимало покривджених та осоромлених дівчат через скілька годин було випущено, але Пріся не вернулася.
Цимбалюк і після виїзду Потоцького що-дня ходив до замкової браи, але всі його домагання були даремні: у замок його не пускали.
Ганні що-дня гіршало. Вона вже не хотіла їсти й дуже рідко коли приходила до пам’яти. Лишати її в хаті саму, навіть на недовгий час, було неможливо, й Данило, сумуючи, сидів коло своєї дружини.
Так минуло скількадень. А тим часом несподівано Лотоцький знову вернувся до Корсуня й зразу ж поїхав з Калиновським оглядати місцевість по околицях Корсуня.
Недалеко від міста, у бік Стебліва, а від Росі на північ, простяглися височенькі гори й на тих горах, ще з давніших часів, було покопано шанці. Місцевість та здалася гетьманам дуже придатною до бою, бо праве крило польського війська було б тут захищено Россю, а середина й ліве крило — шанцями.