Два дні не водили Прісю до покоїв, на третій же день привели знову.

— Ну, молодице… — сказав Друцъкий — сидячи, як і той раз на подушках: — Надумала? Сідай сюди до мене.

Пріся стояла, мов закаменіла. Друцький устав, наблизившись і взяв її за плече.

— Годї тобі мордуватисъ та муки собі по дурному задавати… прихились до мене.

Пріся відхилилась від його рук.

— Веліть пане, вести мене на страту!..

— А, ти знову своє!.. — відскочив від неї полковник. — Ще тебе не навчили!

Він ударив у долоні і, як і той раз, у покій увійшов гайдук.

— Всип їй знову півсотні та дошкульніще, бо не навчаєтъся, як панів шанувати.

Знову Прісю катували, й так пішло мало не щодня… Прісю водили до покоїв Друцького й зараз же виводили на катування, бо вона рішуче відхиляла його залицяння.

Так минуло більше трьох тижнів — важких і довгих для Прісі, як три віки. Вона змарніла: на виду, охляла й пожовкла, а великі, темні очі її глибоко пірнули під брови, тільки вогонь, що завжди світився в тих очах, не погасав, а світив ще яснішим промінням… Коли б польський пан вперше побачив Прію в такому стані він не поквапився б на неї, тепер же він уже завзявся перемогти вперту молодицю й бути її володарем, хоч на один день, а тоді поглумившись над нею, прогнати її геть з свого двору.

Нарешті Друцький надумав, що вся Прісіна впертість — через надію знову зустрітися з чоловіком, і, щоб знищити цю надію, він рішив обдурити її тим, що, Микиту вже піймано й замордовано на смерть, а щоб більш упевнити її в тому, підмовив і гайдука ствердити його вигадку.

За такою метою Друцький одного вечора знову прикликав до себе Прісю.

— Що, молодице, знову ні!

— І довіку ні!

— Ну, скажи, за для кого-ж ти себе бережеш? Кому-ж ти вірна, коли твого харциза-чоловіка вже мої гусари впіймали й сьогодні вранці його четвертовано?

Крик одчаю вибився з грудей Прісі, й вона з риданням впала навколішки.

Друцький дав їй трохи прийти до тямки й тоді почав знову:

— Отже ж обміркуй тепер, чи варто тобі бути такою впертою?

Пріся дoвго не мала сили говорити, але врешті опанувала собою:

— Як Бог судив моєму чоловікові вмерти, то й мені нема нащо жити. Найбільше моє бажання — скоріше з ним з’єднатися на тім світі, а вмру я вірною йому. Завдайте мені скоріше смерть.

— За твою впертість не зроблю того!..

— З серцем сказав Друцький і знову велів гайдукові катувати нещасну жінку.

VII

Минув уже місяць, як Стефан Потоцький пішов з частиною польського війська ловити Хмельницького, а звісток від нього досі не було. У Корсунь до Потоцького доходили тільки вісти про те, що на лівобічній Україні неспокійно, що по маєтках польських панів раз-у-раз виникають розрухи, але такі розрухи за останніх двадцять років були явищем звичайним і нікого не турбували, бо польське військо хутко їх приборкувало.

Військо коронного гетьмана що-далі збільшувалося, бо з Волині й з Поділля підходили пани з своїми надвірними хоругвами, й у Корсуні мало не щодня справляли бенкету з приводу зустрічі нових товаришів по зброї. От і сьогодні в замку був великий бенкет, бо прибув родовитий пан і великий багатир, власник міста Корця на Волині, і привів з собою більше як півтори тисячі кїнного війська, а слідом за вельможою прибув великий його обоз з харчами, винами й усяким панським добром та коштовним срібним посудом.

У Корсуні Корецький хотів показати всім панам, що багатішого за нього магната немає в усій Річі Посполитій, і з цією метою, розташувавшись трохи після походу, справив всій шляхті такий бучний бенкет, що такого, справді, ще ніхто не бачив.

У найбільшій світлиці замку стояло шість великих столів, застелених сріблом гаптованими настільниками й обставлених срібним посудом, а навколо тих столів було повно панів. За середнім столом, разом з господарем, сиділи найпочесніші гості: коронний та польний гетьмани й усі полковники.

Сіли до столів у південь, а тепер уже сонце хилилося на захід, але господар ще не пускав гостей вставати. Кухарі все приносили нові та нові страви, а гайдуки все наливали по келехах інші вина й меди скільки тут за пів дня було випито вина та меду, того вже ніхто-б не полічив. Сам господар Корецький, як і всі гості, був уже добряче на підпитку й почав уже трохи забувати обережність та чемність.

— Не розумію, — говорив він, — нащо король примусив мене сюди йти. Адже ніякого ворога тут немає! Я гадаю так, що відпочивши, можна буде й додому вертатись.

Почувши те Калиновський засміявся:

— Чи не за панією вже пан занудьгувавсь, що так поспішає дому? Нехай пан не тужить: тут на Україні чимало є прехороших дівчат та молодиць.

— На жарт Корецький відповів жартом:

— О, я знаю, пан польовий гетьман дуже упадливий до хлопок, але я непоганю себе з схизматичками!

— Ну, то ми викличемо панові з Київа шляхтянку!

— Годі, пане гетьмане, жартувати, відповів Корецький, — Я кажу, що рушити таке військо, як я рушив, чогось коштує. Нащо ж примушувати нас на такі втрати без пуття? Адже напевно пан Стефан розігнав усіх харцизів-лугарів та запорожців і Січ Запорожську зруйнував. Та воно й не диво: хіба проти такої наволочі збірати таке славне та велике військо, як тут зібралося? На бунтарів досить було послати дві хоругви з канчуками.