Як смерклося, Богун з Довбнею та Влучком пішов обдивитися по табору, чи чатують вартові, чи добре посковані ланцюгами на ніч вози понавколо війська, чи чатує біля гармат залога і чи все у таборі напоготові на випадок несподіваного наскоку ворогів.

Стояв місяць грудень і ніч була морозна. Земля біліла од снігу, а на темному небі сяяв молодик, оточений безліччю зірок, що грали своїм промінням на снігових кришталях, мов на самоцвітах. На заході сонця, за Бугом, на обрії неба відбивалося червоне полум’я пожежі, розстилаючи по снігу жовтогарячі стежки.

Козацтво ще не спало, а, порозкладавши огнища, сиділо коло них купами.

Почувши біля одного огнища бандуру та спів кобзаря, Богун наблизився туди. Козаки трохи розступилися і дали місце полковникові й його товаришам.

Не старий ще, але з темними ямами замісць очей, кобзар співав про Перебийноса, який за Дашевом, під Сорокою, вигубив велику силу ляхів. Чимало поміж слухачів було ще тих самих, що ходили з Перебийносом і знали його криваву славу, і як тільки дума скінчилася, всяк з них почав додавати своє, чому був свідком.

Набалакавшись досить про Перебийноса, козаки знову звернулися до кобзаря:

— А ну, Дмитро, про Нечая! Нечая заспівай!

Кобзар попідтягав струни, спробував голоси й почав:

Ой у Краснім на ставочку
Туман осідає,
Чатували козаченки
У зеленім гаї.
Ой, поставив козак Нечай
Та сторожу в місті.
А сам пішов до кумоньки
Звінок риби ззїсти…

Довго, довго виспівував кобзар про славного козацького лицаря, Данила Нечая, а побратим Нечая, Богун Іван, слухаючи ту думу, весь, пірнув у згадки про минуле, що було всього шість років до цього, але здавалося дуже давнім.

— Хто ж ще лишився живий з нас, — міркував він, — що вийшли з Січі поруч з Богданом?.. Перебийніс, Ганжа, Нечай, Морозенко, Полов’ян, Мозир, Небаба, Чарнота, Бурляй, Мізко-Дубина всі вже поклали свої голови за неньку-Украіну… От про побратима Данила вже співають кобзарі… Чи й про мене ж співатимуть?.. і чи скоро заспівають?

— Від кого ти навчився ціх дум? — спитав Богун, коли втомлений кобзар спинився.

— Ні від кого не вчився! — одповів той, повернувши до Богуна своє незряче чоло. — Сам усе те бачив. Сам скрізь з ляхами бився, а як захопили вони торік мене пораненого, та випекли мені очі так оце мені Господь милосердний так дав, що все, що було, пригадую та й виспівую.

Кобзаря почастували горілкою, і він почав заїдати салом. Богун придивлявся до співця і пригадував, що схожий на нього козак бував і біля нього упоходах.

— Чи ти не Дмитро Верша? — спитав вів.

— Та Верша ж! А ти хто?

— А я Богун Іван!

— Ну, поздоров тобі, Боже, що ти впізнав мене незрячого! — сказав кобзар і, знявши трохи шапху, вклонився Богунові. — Ти славний козак і коли помреш, то я й про тебе пісню складу. Тільки живи собі на здоров’я, а Україні на славу!

— Що ж ти про мене співатимеш?

— А що мені Господь скаже! А от тільки не у гнів тобі, Богуне, скажу: Нечай любіший за тебе нам був.

— Але через що саме?

— Бо веселіше з ним було. Хіба б отак у таборі було, коли б ми оце з Нечаєм зараз стояли? — Та тут би горілка, музики, танки! Земля було стогне од гопака. То певний козак був, а ти хоч і великий войовник і лицар, та тільки не козацької вдачі: не п’єш, не гуляєш, сумуєш чогось…

— Так уже мені Бог дав! А чи добре ж, що Нечай так гуляв? І сам поліг головою і полк свій вигубив…

— Полягли вони, правда проте дай, Боже, всякому так! Чого довго по світу поневірятись? Аби слави козацької здобути!

У цю хвилину позаду почулися голоси. Хтось питав про наказного гетьмана.

Богун підвівся і побачив з десяток селян, узброєних хто чим.

— Що скажете добрі люди?

— Куди ж це ти, пане полковнкку, з козаками мандруєш, а нас знову на поталу неситим панам покидаєш?

— А ви звідкіля? — спитав Богун.

— З Демівки. У нас зібралося аж три тисячі козаків. Не хочемо ми ані панам коритися, ані осель своіх покидати… будемо битися до останнього. Дай же нам помочі, бо чутка є, що ляхів, як сарани йде!

— Не воля моя, щоб вам, брати мої, помочі дати, бо йдуть татари на Умань, і мусю я те місто заступити, щоб на Чигирин татарів не пустити.

— А як же ми? — бідкалися селяни! — До нас же з околиць люди позбігалися. Самих жінок та дітей більше як десять тисяч скупчилося. Знущатимуться з них ляхи: жінок гвалтуватимуть!

— Що маю чинити… — з сумом у серці говорив Богун. — Радий я сам десять раз вмерти, щоб не бачити нашого безголов’я, але не можу я про одне село дбати, коли треба дбати про долю всієї України!

— То вже дай нам хоч ватажка! — загукали селяни всі враз. — У нас нікогісінько з досвідчених козаків немає, самі посполиті.

— Ватажка дам, — сказав Богун, і обвів очами понавколо, шукаючи кого б дати. — Вам треба такого, щоб радий був іти на видиму смерть.

— Дозвольте, брати, мені вмерти! — вклонився Богунові старий Влучак.