— Я сперечався з гетьманом… — говорив Богун.

— Я застерігав його, що треба добувати Варшаву і примусити короля зріктися України назавжди, але гетьман зауважив мені, що на його думку Україна не зможе вдержати своєї волі, бо оточена ворогами, а що король згодиться на те, щоб Україна була вільною спільницею Польщі.

— Знайшов дурнів! Тоб то пани зречуться своїх маєтків? Не буде того, поки не вигубимо їх всіх до одного.

— Теж саме й я кажу! — зрадів Богун. — Кінчай скоріше свою гульню та рушаймо на Поділля: понад Дністром ще чимало панів переховується по замчищах.

Так Богун ховався з своїм коханням, що не був щирим навіть з побратимом, і свою нудьгу звернув на військові справи.

VІІ

— Ну, що сьогодня чула, Астарочко? — питала одного ранку Марина свою вірну служницю. — Чи немає якої-небудь новини?

Астара засміялася.

— Фатима полаялася з Ребідою. За те посварилися…

— Ой ні, ні! — перебила Марина. — Не про гаремні новини я питаю — менї вадить їх слухати. Ти скажи, чи немає яких звісток з України.

— Про те, що Хмельницький прислав ханові багато поляків — бранців, я тобі вже говорила, а от сьогодня справді велика новина: сам хан збирається йти на війну.

Дівчина почала хвилюватися.

— Так, тепер скоро повинно те статись… Україна буде вільною, а я… я буду жінкою хана.

— Так воно повинно бути, моя дитино! Козаки разом із татарами вже й так перемогли поляків, а як ще прийде сам хан з ордою, то певно вони вже зовсім знищуть Польщу.

Глибока мука відбилася в очах дівчини, і вона кілька хвилин мовчала, далі ж, потишивши голос, соромливо звернулася до Астари:

— А про нього нічого не чула? Чи живий він?

— Євнух Гамид чув од Тимоша Хмельниченка, що з прибічників гетьмана вбито тільки Ганжу на герці під Пилявою, а Чарноту поранено під Замостям, та ще Перебийніс помер від пошести, а Богун та Нечай зажили собі великої слави!

— Слава Господеві! — зітхнувши промовила дівчина, а у голові її блискавкою промайнула гадка: "певно він носить моє волосся… а носить, то не забув!"

Увечорі того дня хан, ідучи гаремом, завітав до Марини. Дівчина покірливо його привітала й поцілувала у руку.

— Ну от, дитино моя… — ласкаво промовив Іслам Гірей, — тепер ти повинна бути певною, що я чиню те, що обіцяв: Туган бей по моєму наказу допоміг Хмельницькому визволити Україну зпід польських панів, але король ще не хоче ставати до згоди з козаками і збирає нове військо. Щоб зрештою збити йому пиху, я йду на війну сам, і будь певна, досягну того, що твій рідний край стане вільним назавжди.

— У тебе добре серце, великий царю! — одповіла Марина. — Тепер і я вірю, що ти справді покохав мене, бо приймаєш на себе таку турботу і не боїшся небезпеки війни по моєму проханню. Повертайся скоріше з славою і принось із собою щастя України, а я зустріну тебе з коханням у серці.

Через кілька день після того по вузьких вулицях Бахчисараю сурмили сурми, іржали і нетерпляче били копитами тверду землю баскі коні, а за брамою, на розлогому полі, скільки оком глянь, коливалося й виблискувало зброєю татарське комонне військо. У передньому подвір’ї ханського палацу зібрлися мурзи та беї і, сидячи на конях, чекали, поки вийде хан.

Він вийшов поважний і спокійний своєю владою. Вбратий у недовгий жовтогарячий, золототканий халат, обутий у жовті з синіми розводами сап’янці, у гостроверхій хутровій шапці, він мав бравий вигляд і його трохи посивіла борода не перешкоджала йому скидатися на молодого.

Ханові підвели білого, арабського огиря, осідланого золотом кованим сідлом з срібними стременами й зброєю. Старший євнух, ставши навколюшки: підставив ханові своє плече і той, обіпершись на нього ступнею, скочив на коня й поїхав із двору. Слідом, оточуючи хана півколом, поїхали мурзи, і ввесь цей ріжноманітний, блискучий натовп, проминувши базар, виїхав за браму на поле, рясно вкрите татарським військом.

Хан їхав понад лавами свого війська, оглядаючй його. Ближче всіх до брами стояли гірські татари з Кримських узгір’їв у ріжноколірових сорочках, з сагайдаками та луками за плечима; далі кримчаки, з степового Криму — у жовтих та білих халатах, з кривими шаблями при боці; ще далі — степові ногаї у вивернутих наверх хутром кожухах, з довгими списами у рухах, і нарешті безкрайою лавою простяглися черкеси з Кавказу у своїх довгих киреях з ріжноманітною зброєю. Всі ці народи підлягали ханові і прислали, виконуючи його волю, своїх синів, щоб іти разом з ним на війну.

Оглядівши всіх, хан махнув рукою, і все це військо рушило шляхом до Перекопу і далі на північ — де до хана мала ще прилучитися Буджацька орда.

VІІІ

На Чорнім шляху Хмельницький сполучився з ханом, і обидва величезні війська посунулися кількома шляхами на північ та на захід за Случ річку. Козаків було сто тисяч, а орди ще більше того. Ішов тут і Богун на чолі Вінницького полку. Позад війська довгими гадюками тяглися обози з харчами та військовим знаряддям, а понад військом темними хмарами крутилися чорні крюки, чуючи собі велику здобич.