Цілими річками текли люди до прапора Хмельницького, знищуючи на шляху все вороже. Палали вогнем панські будинки, падали зруйновані замки й сліду не лишалося од жидівських шинків та крамниць. Все, що не, було щиро українське, кинулося тікати. Тікали польські вельможі, тікали й звичайні пани, тікали й українські підпанки — недоляшки, що вже зкатоличилися, тікали слідом і жиди-орандарі. Та не всім пощастило добутися до Стири річки… Цілими тисячами гинули вони од помсти покривдженого їми народу і по своїх будинках та замчищах, і по довгих, несходимих шляхах України.

Всі, що лишилися ще на Вкраїні, хоругви польського війська поховалися по міцних городах, і тільки Ярема Вишневецький, забувши славу свого стародавнього українського роду, бився проти козаків і, перекинувшись з кількома тисячами поляків з лівобережної України, крутився по Поділлю й Волині, вирізуючи своїх неузброєних кріпаків, що не хотіли тепер йому коритися. Але за ним ганявся його лютий ворог Перебийніс з великим загоном повстанців, не даючи йому й дихнути на одному місці.

Козацьких загонів на Вкраїні ходило кілька десятків, винищуючи дрібні хоругви поляків, а коли було потрібно, Хмельницький збирав усі загони до купи і наступав на головне польське військо.

Вже гетьман узяв велику перемогу над поляками під Корсунем і послав у подарунок ханові Ісламу Гірею бранців своїх, польських гетьманів: коронного — старого Потоцького і польного — Калиновського. Після того під Пилявою він, мов отару овець, розігнав велике польське військо, що король вислав проти нього з Варшави. Далі перейшов Хмельницький у Галичину, погостював у Львові, дійшов звідтіля до річки Висли і наближався до Варшави, та вже тут обрання поляками на королівство Яна Казіміра, що за нього подавав свій голос і гетьман, припинило бурхливий натиск козаків, і Хмельницький повернув з своїм військом на південь. Ідучи шляхом на Вкраїну, гетьман вирядив більшість козаків і поспільство по домівках, а сам з кількома полками пішов до Київа.

Україна фактично стала вільною, і на всім величезнім просторі її не було жодного поляка. Знищено було й унію, що її так ненавидили люди. Всі маєтки й добро панське перейшли до козаків та селян. У всіх стало багато землі й худоби, а у тих, хто ходив у походи, опріч того, з’явилися дорогі польські вбрання, коштовна зброя, золоті та срібні речі й чимало грошей.

На горе, ця воля царювала недовго, бо пани не схотіли зріктися своїх маєтків і своїх кріпаків, а польський сейм не схотів стати з козаками до згоди і примусив короля оголосити посполите рушення, цеб то, щоб всякий поляк став до зброї та йшов битися з козаками та рятувати честь і долю Польщі.

Довідавшись, що на Вкраїну знову піднімається велика польська сила, Хмельницький по весні 1649 року знову почав збирати козаків і послав до хана просити, щоб той ішов до нього на поміч з усією ордою якнайскоріше, щоб напосісти на короля, поки той ще не вспів зібрати війська.

У всіх цих подіях Іван Богун брав видатну участь і вславився, як своєю одвагою й хистом, так і своїм таланом та щастям у бойовищах. Побратавшись з завзятим Нечаєм, Богун здебільшого ходив у бойовища разом з ним, маючи до того поруч себе вірних прибічників Довбню та Влучка.

Після всякої перемоги над ворогом козаки по звичаю гуляли з музиками, пили й танцювали. У тій гульні над усіма брав гору Нечай, що гуляв невгаваючи по кілька день. Богунові ж ті дні були найбільш прикрі, навіть огидні, бо він лишав ся тоді самотнім. Йому не пило ся й не гулялося, а душу йому сповивала чорна туга. Він знав, що всяка нова перемога козаків над ворогами все далі одрізняла його від Марини і все дужче єднала дівчину з Ісламом Гіреєм, і серце козака тим гірше боліло, що, як виявилося під час війни, поміч од татарів була козакам цілком не потрібна, та вони її досі й не мали, бо татари всякий раз кидалися до бою тільки тоді, коли поляки вже тікали.

Часом, лишившись у хвилини сердечної нудьги самотнім у наметі серед походу, або у покоях напівзруйнованого польського замку, Богун розстібав сорочку, витягав зпід серця капшучок з волоссям своєї нареченої, виймав те мняке, ніжне волосся з капшучка, торкався до нього рукою і йому здавалося, що він милує не мертве волосся, а саму свою наречену, як янгол, правдиву й, як Божий світ, хорошу.

Одного разу, під час гульні, Нечай згадав про свого побратима й прийшов, щоб його розважити.

— Чому не п’єш, Іване, з нами? Чому не гуляєш? Невже ти не радий з того. що ми визволили Україну? Адже тепер не тільки козаки, але й увесь люд наш став вільним та заможним?

— Де пак не радий! Щасливий з того… а тільки не п’ється мені й не гуляється…

— Скажи ж, що у тебе на серці?

— Не так тая воля добувається, як годилося б.

Нема нащо нам брататися з одвічними ворогами нашими бусурманами. Вони тільки хліб наш споживають та нашими руками собі здобич добувають. Не треба нам нічієї помочі. Хто хоче бути вільним, той сам повинен собі волю здобути.

— А ти гадаєш, що мені бусурмани любі? Та я охоче рубав би їх власною рукою. Що не так гетьман робить, то не так! — говорив Нечай. — От тепер чогось послухався короля й не добув Варшави. Що нам той король, щоб його слухатись? У нас тепер своє королівство… а не королівство, то гетьманство. Україна, — от і все! Повинні робити, що маємо за краще для свого народу, а не те, що бажано панам та королеві!