— Молися Богу, зрадливий перевертень, бо прийшов твій останній час!

З тим Джеджалій проштрикнув Барабаша своїм списом і, піднявши угору, вкинув у бурхливі хвилі Дніпра.

Побачивши, що Барабаш загинув, реєстрові козаки надалі вже не вагалися, а почали кидати у річку всіх поляків та українських перевертнів, що були за старших над реєстровиками.

Пятого Травня 1648 року, ще до схід сонця, молодий Потоцький почав виводити своє військо з табору і становити його до бою. Блискуче й пишне було польське військо. Увесь берег невеликої ріки Жовті Води і степ позад неї вкрилися вершниками. Декілька полків тих вершників були у блискучих панцирях та мідних шоломах; другі були з звірячими шкурами через плече; треті — у блакитних, золотом гаптованих кунтушах з блискучими китицями понад плечима; ще інші були вбрані великим пір’ям. Були тут і улани, й драгуни, і жовніри, й німецькі рейтари. Більше десятка тут було славних полків з кількома десятками гармат… А понад усім тим військом, немов квітки по полю, маяли на довгих списах ріжнокольорові прапори.

Почало вставати зза безкрайого зеленого степу червоне сонце і заграло своїм рожевим промінням на тому пишному війську та на його вигостреній загартованій зброї.

— Не втечуть тепер од нас хлопи! — говорив задоволено Потоцький своїм прибічникам. — Хоч і не варто б об них поганити зброю — канчуками годилося б розігнати цю наволоч. Коли ж кляті зберуться знов у другому місці, так ліпше вже виб’ємо це бидло відразу!

Тим часом у козацькому таборі військо стояло великим колом, а посеред нього, оточений полковниками, красувався на коні, з булавою у руці, гетьман Богдан Хмельницький, а над ним маяла біла корогва Війська Запорожського.

Нещодавно став гетьманом Богдан Хмельницький, але міцно, сміливо й твердо держав він у руці булаву, і всі, хто бачив у цю хвилину його постать, розуміли, що з рук гетьмана не випаде булава додолу.

Ось він підняв булаву угору, щоб козаки притихли, і почав промовляти:

— Брати мої рідні… Лицарі — молодці! Нехай буде відомо всім, що не за ради слави й здобичі взялися ми за шаблі, а обороняючи життя й волю свою та дітей і жінок наших. По всіх землях люди обороняють життя й волю свою; навіть тварюка нерозумна і та робить те саме! Годі вже нам бути невольниками у своїй власній хаті! За те, що ми проливали свою кров, захищаючи од ворогів Польшу, ляхи одібрали од нас, і землю, й волю! Чи не нас звуть вони проклятими хлопами й бидлом? Чи не вони замордували гетьманів наших Сулиму, Наливайка, Павлюка й Остряницю? Сердешні страдники, що сконали від рук катів, простягають до вас з того світу свої руки, благаючи помститись за їхню кров і за неньку нашу Україну. Невже ж не станемо ми як один за волю України?

Застогнала земля й зашуміло повітря од вигуків кількох тисяч козаків:

— За волю! За віру! За неньку Вкраїну!

Голосно розійшлася луна понад Жовтими Водами й одгукнулася аж у Княжих Байраках, що зеленіли своїми рясними дубами позаду польського табору. А в тих байраках саме під той час Перебийніс з своєю ватагою козаків перекопував шляхи, рубав засіки та копав вовчі ями, щоб не дати ворогам України втекти й уникнути козацької помсти.

Разом з реєстровими козаками у Хмельницького стало стільки війська, скільки й у Потоцького; але під рукою Хмельницького у залозі був ще Туган Бей з чотирма тисячами татарів. З другого боку, поляки були узброєні далеко краще за козаків та татарів і мали багато гармат, тоді як у Хмельницького було всього одинадцять поганеньких гармат з запорожської Січі, і ніхто б не вгадав зараз, хто буде переможцем.

Після промови гетьмана засурмили в сурми у козацькому таборі. По тому гаслові, мов маків цвіт, висипали до річки у червоних жупанах запорожські вершники. Слідом тяглися піші реєстровики, а обабіч ішла запорожська сірома: лугарі та голоколінчики у білих сорочках та, в яких припало штанях, а як хто, так і без нічого, тільки підперезаний рядниною, з списом або з косою у руках.

Ріжноманітно й кепсько узброєне було військо Хмельницького, але могутне духом і завзяте бажанням віддати життя за волю рідної країни. Праве крило козацького війська повів Джеджалій, лівим керував Богун, а серединою сам гетьман.

Тільки що вибухнули з польського боку гармати, як запорожці, мов вихор степовий, перехопилися за річку і вдарили на блискучих, гонористих ворогів. Заблищали списи, забрязчали шаблі, затріскотіли рушниці, засвистіли кулі, збився нелюдський галас, стогін та прокльони, і зелена степова трава почервоніла од крови.

Стяновище Богунового крила було тяжке, бо під його рукою було найбільше пішої голоти, незвиклої до бою; з лядського ж боку на нього налягала велика сила драгунів з двадцятьма гарматами. Борці за волю падали з своїми косами, розірвані на двоє великими бомбами раніше, ніж наближалися до ворога. Проте вони дійшли таки до нього й счепилися у смертельній січі. Серед галасу й прокльонів Богун почув поміж драгунами українську мову і догадався, що всі драгуни були набрані поляками з українців і що він розливає братню кров.