А шевці, — ковалів, мечників, золотарів рідко бачить у себе Мацько, то люд гонористий і здебільшого братському статуту вірний, — з’ївши, напевне, свячене яйце і не діждавшись від жон питва для розговіння, уже приходили один по одному — чорні, зсукані, як насмолена дратва, підморгували корчмареві, а він по тому морганні безпомилково вгадував, хто буде платити нині, а хто проситиме у борг…
І хотілося Мацькові, розтривоженому докорами сумління, сказати шевцям, що сьогодні — тільки сьогодні — він не дасть нікому ані півкухля, хай тверезими головами обмізкують слова праведного мніха, таких ніколи їм не доводилося чути, проте мозок звично, не прислуховуючись до душевної бурі, підраховував, скільки сьогодні перепаде готівкою, а скільки боргу наросте, від якого йтиме лихва; руки самі потягнулися до бочівок і сулій.
— Такого наговорив, що хоч вший собі з саф’яну крильця і до неба лети, — донеслись до Мацька невдоволено-глузливі слова.
— А як роздобути грошей на яства і на трунок, не сказав, ніби ми справді ангели безплотні, — почувся другий голос.
Та й справді, подумав Мацько, мніх Іван ніби не від світу цього. Проте тон розмови завсідників йому не сподобався. Таке з їхньої балачки виходить, наче ми, мов та твар безсловесна, лише їсти хочемо, лише шмат свинячої шкури нам дорогий, а те, що дух наш пригнічують, віру відбирають, зовсім не важить для нас. Е, почекайте, може, я чимось відрізняюся від худоби?
Мацько відніс кухлі з питвом, шевців було троє, більше ніхто не заходив, то вирішив корчмар, що не подасть їм ні скляночки, хай собі йдуть. Та коли вертався до ляди, відчинилися двері і Мацьком аж струсило: сутулий Блазій, якого він сто років не бачив у своїй корчмі, від якого й на вулиці кожен, хто мав хоч трохи честі, відвертався, ота потвора, яку називали тепер Бароном, та й він сам коли вже напивався до чортиків, бив себе в груди, репетуючи: «Я Барон, колега Соліковського!» — ота гидь посміла переступити поріг чесної корчми, до якої вчора заходив сам мніх Іван з Вишні?
Хотів підбігти й виштовхнути Блазія за двері, але не посмів — біди потім не обберешся; Барон, помахуючи паличкою з латунним набалдашником, не вітаючись, пройшовся підвальною залою і сів за стіл — неподалік од шевців.
— Через цього мніха біда велика може впасти на наш квартал, — знову почувся той же невдоволений голос. — А стало ж легше: і дзвонити дозволили, і календар нам залишили, похоронні процесії із свічками через Ринок пускають, партачам дозволяють раз на тиждень продавати свій крам, а згадай, що було колись! Подобріли пани, скажу вам правду. Отак поволі й зовсім стане добре жити, тільки не сердь їх, а він…
— Усе то через ті книги, — підтакнув другий голос.
— О, то свята правда, ласкаві панове! — скинув Барон капелюха й потакуюче закивав до шевців головою. — Нині — ха-ха! — кожен піп, навіть дяк, має друкарню і печатає книги для своєї користі!
Баронові ніхто не відповів, і він похнюпився: справи в нього йдуть зовсім погано. Соліковський хоче чогось. такого, на що Антох не здатний, та й взагалі зробити то неможливо… Архієпископ навіть не збирається йти відверто проти православних, як колись, хоче, щоб русини самі між собою перегризлися і щоб до цього спричинився він, Блазій. А як — коли вони тримаються тих своїх сеньйорів, мов реп’ях кожуха, ще й проповідника собі знайшли? То він сьогодні, ось тільки що доніс про коромольну проповідь цього месії, а Соліковський як не крикне: «Дурню, ти хочеш іще мученика їм сотворити? Іди й роби, що тобі наказано!» Барон присунувся до шевців, кинув на стіл золотого.
— Христос воскрес… — посміхнувся підхлібне, — Випиймо за його муки. Мацько дивився на те все й не поспішав з питвом.
Підійшов швець з монетою, корчмар мовчки подав йому сулію і слухав.
— Ти про книги не базікай пустого, бо читати не вмієш. Звідки знаєш, що через них може біда трапитися? — заговорив швець, який досі мовчав.
— А я тобі скажу… я те все знаю, — хміль заплітав язика шевцеві, невдоволеному проповіддю Вишенського, — Колись люди одному богові молилися по святому письму, которе апостоли… чи ті… євангелісти написали. А нині кожне взялося переписувати Євангеліє і свого додавати. І пересварилися. А ті ж перші книги були божою мовою написані…
— А так, так, по-латині! — вигукнув Барон.
— Яке — по-латині?! — схопився Пилип Дратва. — Божий язик — то наш, слов’янський! Барон зареготав.
— Встилайтеся таке говорити! Кожен дурень уже знає, що по-слов’янськи оті рогатинці та красовські переписали Євангелію!
Цього вже не міг стерпіти Мацько. Як же це — він, який про всі ті справи знає від самого пана Юрка і навіть дещо записав… та він від Рогатинця знає таке, про що аж страшно говорити: ніякий не папа був апостол Петро, ось що!.. Як він може таке блюзнірство слухати у своїй корчмі, та ще й на великдень?!
Мацько вийняв з шухляди жменю монет, відрахував частину, здалеку прикидаючи оком, скільки зосталося вина в сулії, яку подав шевцям, і розмашисте покрокував до столу. Не мовлячи й слова, кинув монети на стіл, сулію забрав і, виминаючи поглядом Барона, сказав: