Про УКРЛІТ.ORG

Манускрипт з вулиці Руської

C. 48

Іваничук Роман Іванович

Твори Іваничука
Скачати текст твору: txt (736 КБ) pdf (480 КБ)

Calibri

-A A A+

Велика була любов до мніха Йвана — русинський люд у Львові чекав його давно. Відтоді, як Іван Красовськіїй вирушив у далеку путь на Афон, аби славного Вишенського, який здалеку будив народ, до діла святого притягнути, щоб живим, а не книжним словом убивав католицьку тать.

І передав Красовський братчикам відповідь Вишенського, коли повернувся пізньої осені до Львова: «Пощо мене ожидаете: чи позичив я що у кого і віддати повинен? Чому хочете вирвати мене із Руссікону афонського — столиці духа мого народу, до кого я прийду, коли не має Україна воїнства божого, когорти очищених від світських зваб і спокус християн?»

Тоді написав Рогатинець гнівного листа старому другові і через паломників передав. Легко, мовляв, вам, мніху Йване, ворогів шельмувати, безпечним у далекім краю будучи. Нам багато важче, на нас тут у кожну мить чигає доля протосингела Никифора, котрого в тюрмі згноїли за сміливе слово.

Тож вирушив на Україну Іван Вишепський і ранньої весни з колиби Княгиницького над Манявкою прислав до Красовського монаха із звісткою, що прибуде до Львова ко великому дню.

Він увійшов, а була великодня субота, і став посеред ізби — сивобородий, у чорній рясі, з києм у руці, довге волосся впало з-під чорної шапки на плечі; Рогатинцеві важко було впізнати в цьому суворому дідуганові колишнього Івана з Острога, і він не підійшов, не припав до його грудей; величний старець водив глибокими темними очима по братчиках, які в святкових свитах і жупанах прийшли зустрітись із своїм речником. Вишенський ніби заглядав кожному в душу до самого дна, він був інакшим, ніж ці люди, які ждали від нього допомоги, і далекою була відстань між праведником, котрий не дбав ні про луду, ані про їжу, лише про чистоту душі, і ремісниками, що немов мурахи трудилися у світському світі, одягалися і їли, випивали, і любили, і будували.

Так стояли якийсь час. Братчики намагались поєднати в думці автора пристрасних послань з цим суворим анахоретом; Вишенський у свою чергу бажав збагнути духовну сутність людей, які, будуючи церкви, школи, шпиталі, такі далекі суть до зречення від земних благ.

Рогатинець мовчки чекав від Вишенського слова, мусив же мніх відповісти йому тепер на докірливого листа, і той, відхиливши на довжину руки кия, сказав:

— Не з причини далекості од вас, браття, правду сміло мовлю, бо за правду умерти ізволю, а ще бог дарує. Ви ж долею Никифора себе лякаєте, а не помислили, що ув’язненням оного в Мальборку владці йому самому зла тим не вчинили, бо ж не позбавили його спільноти з богом, зате собі причинили шкоди, показавшись гонителями й мучителями.

— Марно втішатися, преподобний Іване, збільшенням числа мучеників, — відказав Рогатинець. — І дарма надіятися, що засоромляться колись гнобителі вчинками своїми. Єдине вартісне — це ті діла, які людина встигне зробити, поки вийде скорбної п’ятниці на свою Голгофу.

— Правда, Юрію. Кожен обиватель у найдрібнішій справі мусить мати перед очима добро отчизни. Але Голгофа — кінець наших діл. І думати ми повинні, чи воскреснуть вони на третій день. Закінчили-сьмо свій хресний хід і тепер у покуті й самовідреченні дозрівати мусимо до воскресіння. В царстві духа оновлюватися повинні щомиті… Я згоден проповідувати з ваших казальниць, та з одним токмо наміром — щоб навернути паству православну до первісних чеснот нашої віри, бо лише в очищенні від чужих лженаук, лише в поверненні до своїх витоків — воскресіння наше… І коли мені це вдасться, я готов прийняти муки. Завтра проповідуватиму в час великодньої відправи.

Правду мовить мніх, подумав Рогатинець, проводжаючи поглядом горду постать Вишенського, який виходив з ізби, попрохавши не супроводити його до Онуфріївського монастиря, де він зайняв найскромнішу келію. Так, свою землю слід перш за все зорати і засіяти, своє зерно зібрати, свої джерела відкопати й розчистити… Але чи можна це зробити покутою й самовідреченням, відокремленим будучи од великого світу? Це ж так легко — вийти з хресного, ходу у скорбну п’ятницю і загодя сотворити собі покутну Голгофу тоді, коли останній ряд процесії ще біля її підніжжя.

Сумнів пройняв душу Юрка: а й справді, чи маємо ми право, мніху Йване, думати про своє вдосконалення, коли з волі божої опинилися на верху гори, а хтось іще й не пробудився до походу? А хай і так, що нам повелено першими оновитися в царстві духа, щоб ті, які пробудяться, пішли до нас, — то чи можна зробити це, затиснувши себе межами власного поля? Чи може зібрати найпрацьовитіший орач багатий урожай, коли не знатиме, як його викохує сусід? А якщо й збере, то чи повинен крадькома з’їсти, не показавши паляниці сусідові, не почастувавши його? Та якби так, чи ж мали б ми нині своє книгопечатания? Це мудро — засівати рідне поле, але ж, буває, вутле насіння маєш, чому ж не позичити ядерного в сусіда-ратая? Або чому не дати свого добірного зерна йому — хай знає, що й ми вміємо його ростити! А чи не всохне наше джерело, коли відвести від нього земні притоки? А що, коли те джерело в нас вибухне і, заперте греблею, гниллю візьметься — тоді, як хтось вмиратиме від спраги?

Каменяр, 1977.
 
 
вгору