— І ми не знаємо, — підходив гевал до ляди, — а он там, на розі, висить листок, в якому мовиться, що треба бити схизматів. То шукаємо, де вони… — Він узяв пугар, постукав ним по ляді й спитав тихо:— Чому порожній?

Мацько, бачачи, що з цими гістьми заходити собі не варто, кинувся наливати вина, і поки він допав сулію й тремтячими руками перехиляв її над посудою, велетень брав один за одним порожні пугарі й кидав ними в стіну, поки не натрапив рукою на повний; тоді подав повний пугар товаришеві, який стояв мовчки з оскаленими білими зубами, потім узяв собі й сказав:

— Ми ще не були у вас, пане Мацьку, то будьмо знайомі: я — Бялоскурський, Янко, а це мій брат Микольцьо.

Жінка аж присіла за лядою, а Мацькові руки ще більше затремтіли, він згадав, як бідний Аветик черпав вино з ночв, пригощаючи кожного перехожого. «Добре, що хоч книжки продав», — подумав і чекав найгіршого, але збуйці перехилили пугарі, потім взяли ще по одному, понюхали й вилили на долівку; «рівно три гарнці», — підрахував Мацько, а Бялоскурські, посвистуючи, вийшли з корчми.

— А де Роман? — спитав у жінки Мацько, коли за

братами зачинилися двері.

— Таж у школі, певне, — відказала жінка. Біля Жебрацької каплиці спорожніло, смиренні єзуїти розійшлися по домах найправовірніших католиків, і стало в місті спокійно, як було перше. Бо нібито нічого особливого й не відбулося. Львів на своєму віку бачив уже й покутників, і біснуватих, навіть пророків. Мало того, в цій Жебрацькій каплиці вряди-годи з’являлася, а потім зникала чудотворна ікона божої матері; у страсний четвер на вікні кам’яниці Гуттера проступав на склі Ісус — весь у кривавих ранах. І то ще нічого: в судовій залі ратуші донедавна літала опівночі домовина з останками якогось міщанина, невинно засудженого до страти. Виповзала вона з могили на катедральному цвинтарі, піднімалася в повітря, ковзала по місячному промені до ратушевого вікна, гримотіла, лякала сторожу, і тривало це доти, доки війт з лавниками зібрались на пересуд і виправдали невинного, посмертно записавши його в списки достойних мужів міста. До того ж усі міщани знали, що по суботах на Кальварії, а деколи навіть на бані Домініканського костьолу шабашують чорти й відьми — різні дива бачили львів’яни, то єзуїтські покутники ніби й не повинні були справити особливого враження. Та ось залишилося після них не знане досі збудження духу: старим хотілося молитви, жінки готові були на самопожертви, а молодим — жакам катедральної школи — забажалося крові.

Жаки снували біля катедри, не розходилися. Правда, коли побачили архієпископа, який у супроводі прелатів повертався з Жебрацької каплиці, готові були дати драла, але той зупинився, поблагословив їх хрестом, і жаки слушно прийняли це благословення як заклик до діяльності во славу божу, а що саме чинити — вони добре знали: не будуть же себе шмагати, навпаки — відімстять біль покутників на шкірі невірних.

Учень молодшого класу братської школи Роман Патерностер стояв біля венеціанського палацу й дивився на місто зовсім іншими, ніж учора, очима. Нині він дізнався від улюбленого дидаскала Івана Борецького таке, про що ніколи не міг і здогадуватися: Львів — місто русинське, давня столиця Галицького князівства. З болем і люттю доходило тепер до нього усвідомлення своєї нерівноправності в цьому місті, де чомусь первісний господар-русин мусить жити у відведеному панами кварталі, а не там, де йому хочеться; він згадав свого тата, який тихцем молиться православному богові й книги братські продає, а коли до нього зайде хоч би який задрипаний шляхтич, у пояс кланяється за ласку, мало ляду не лиже. Хлопець дивився на передвечірнє місто й щемко відчував, що любить його і що болить воно йому. «Ми живемо для того, щоб відібрати забране», — знову почув слова дидаскала Борецького. Хлопець стиснув кулаки, немов спробував відчути міць своїх м’язів, коли враз побачив, що його обступили жаки в чорних свитах і рогатих беретках. Подався назад, але кільце було замкнуте, один жак тицьнув йому під ніс дулю, перекривив:

— Паки-паки, дай, попе, табаки!

— На! — Роман і не спам’ятався, як це сталося, він зовсім не збирався вступати в бійку, їх же багато, та ось болість, яка щойно пройняла його, злилася раптом з образою: кров бризнула з розквашеного носа напасника, жаки на мить сторопіли. Роман скористався цією миттю, прорвав тісне коло і побіг у бік Руської. Чув за собою викрики: «Люпус, Наливайко! Бий го, господи помилуй!» Аж коло братської школи оглянувся — не було на вулиці нікого, він забіг до бурси й крикнув до спудеїв:

— Бійка буде, хлопці!

Проте до пізнього вечора ніхто не порушував тиші в руському кварталі, тільки хтось вивісив листок над вікном Абрекової: його спочатку побачив Юрко Рогатинець, а потім брати Бялоскурські, які вийшли з підвалу

Корнякта. Братчики розпочали сходку, не дочекавшись Рогатинеця. За ним тричі посилали дзвонаря, але той повертався ні з чим — нема дома сеньйора. Речі ж його лежали в кутку сусідньої кімнати — ніхто не міг збагнути, що могло трапитися з Юрієм. На сходці склали супліку королеві, сеньйорові присудили добу арешту і штраф — знав же, що буде сходка, і не прийшов. Блазія вимазали з братських списків і прокляли.