Рогатинець глянув на ріг будинку, на якому вряди-годи хтось вивішував листок, навіть купці вихваляли свій товар над вікном Абрекової, і побачив приклеєний папір, на якому великими літерами було написано: «Bij Nali-wajkow! Bij schyzmatow!»[35].
— Оце і все, — прошепотів. — Сходка… Яка вже там сходка?
Почуття нестерпної самотності окутало його всього: усе, що мав, чим жив донині, утратив за один день — для чого тепер жити? Він схилився головою до муру і тоді почув на плечі дотик чиєїсь руки. Оглянувся.
— Грета?
— Ні, я Гізя. Ганна… Пане Юрку…
Висока, перетягнута в талії, з буйним чорним волоссям, що закривало обидва личка, дівчина чимось нагадувала Грету, але темний погляд очей був інший: доброта, з тугою й жаданням змішана, мовби чекала тільки одного його слова, щоб вилитися до краплі, і відчув сеньйор Юрій, що те добро уготоване для нього, що це єдине його духовне майно, якого ще не встигли відібрати, бо десь було заховане, а тепер з’явилося перед ним, щоб порятувати в безнадії.
Ця думка тільки промайнула і згасла, дівчина була дивно гарна у своїй доброті, але ж чужа, і Юрко пожалів, що не може взяти її за руку й піти світ за очі.
— Пане Юрку, ви так стомилися, я ж бачу. Кожного дня вас бачу, пощадіть себе трохи…
— Чи можеш допомогти мені, дівчино?
— Я кохаю вас. А більш нічого… Ходіть зі мною. …Другого дня вранці Рогатинець з нудким передчуттям біди підходив до братського будинку. Він став і, опустивши руки, дивився на руїну. Вікна в ізбі побиті, скло валялося на землі, рами потрощені.
Він врешті зрозумів, що трапилося, і кинувся досередини. В ізбі порався Красовський. Його обличчя було в ранах, очі. заплили синіми пухлинами, у руках тримав переламаний братський хрест.
— Де скарб? — прохрипів Рогатинець.
— Скарб є, — відвернув голову Красовський, поклав хреста на стіл. — Тільки що тобі до нього? Іди, Юрку, у вежу. А завтра братство вирішить, що чинити з тобою.
Дзвін Кирило з прив’язаним до криси могутнім бильнем визирає кремезною чашею крізь східне віконце дзвіниці й мовчить. У нього відібрано голос, рух, а силу стриножено. Сонце ще не сходить, тільки рожевіють перисті хмаринки над Високим Замком. Невже дзвін мовчатиме, коли й сонце зійде, невже не він розбудить день?
А-а, марево… Мовчатиме він доти, доки цього захочеться повелителям. Що ми можемо… Що можемо? А ось по грошу склалася русинська громада і вилила дзвін — змогла… Руками витягли його братчики на останній поверх вежі — теж змогли. І вдарив цей дзвін, і пробудив сплячих — зміг! То чи ж не знайдемо ми в собі сили, щоб повернути йому голос, він же не тріснув, не надщербився, не вирвали в нього сердечко, він тільки спутаний. Та й не самі ж ми — он уже прислали допомогу брати з півночі…
Юрко Рогатинець не зімкнув очей усю ніч. Думав: а чи не надщербився він сам, чи не пролягла тріщина боягузтва через усю душу, чи зможе він ще раз стати серед побратимів і йти з ними. А чи повірять тепер йому? Що ж залишилося від тебе колишнього? — спитають. А я так відповім… Не дивіться на моє лице, воно змарніло, поникло, та душа в сумнівах скупалася, я ними перетер себе самого і знаю вже — не втратив відваги. Зважив марноту і силу свою — є в мене сила. Зміряв за одну ніч правду й неправду і кажу: хай благословенна буде шабля Наливайка — без жертв ще ніхто не виборов волі; хай святиться сподвижництво Вишенського — слово його стане гострішим за меч; хай згинуть відступники — народ не прийме глевтяка, купованого зрадою. Я пошукав віри у серці своїм і знайшов її: вірю в прийдешнього мужа свободи, якому віддам крихту свого чесного хліба, вирощеного на моїй убогій ниві.
То слова, Юрку, — скажуть мені. — Що маєш ти таке в душі, чому повірити можна? І я відповім: маю любов. Я знайшов її. Чуєте, маю любов і вона не дасть мені бути слабким. Бо коли я роздам усі свої маєтки і коли віддам своє тіло на спалення, а любові в серці не маю, то я — ніщо. Хто це сказав? Мабуть, апостол Павло до корінфян. Бо коли я маю дар пророкування, коли можу навіть гори пересувати, то все одно без любові я — ніщо.
А в мене є любов. І хай вона тільки моя, тільки для мене, хай грішна й недозволена, — я стану заради неї знову сильним, заради неї не пущу більше страху в свою душу. Замало вам цього доказу, занадто він особистий? Але ж послухайте: хіба задля своєї гідності — а тільки вона може вберегти моє кохання — не піду я в тюрму й на смерть? Немає в черствих серцях, які не здатні по-земному кохати, шани до батьківщини. А може, я тоді злякався через те, що не мав іще тії любові?
Чутно кроки на сходах: йдуть братчики кликати на свій суд зганьбленого сеньйора.
Дайте мені йти разом з вами, бо час трудний і я ще буду вам потрібен. Через славу й безчестя, через хвалу й ганьбу, не знаний ще нині вам, та пізнаний самим собою, я йду. Хай не зайде сонце во гніві вашім.