З трьома Вільгота бореться особливо. В передчутті тієї хвилі, коли він на когось кинеться або ж хтось плигне на нього, Вільгота, стаючи тугішим і натоптуватим надмірно, ніби аж коротшає, геть зовсім роздається в плечах, а ноги його, на диво, стають такими чутливими й легкими, начебто вони носять не шестипудове обважніле тіло п’ятдесятилітнього чоловіка, а парубоцьке. Вільгота відступає, відступає, стежить за кожним рухом тих, хто намагається обійти його ззаду чи збоку, присипляє їхню увагу. Обравши слушну мить, скаче вперед. Він увесь у цю хвилю міняється, обличчя перекошується, в оскалі зубів є щось хиже, звіряче. Хапає суперників різко, наче аж кровожерно — і, здасться, першому з них, котрий уже валяється на землі, виламав руку, другому — звернув шию, а третій — ніби сам звалився, хапається за груди, зіпає, немов йому дух забило. Закостеніле в хижій напрузі Вільготине лице поступово м’якшає, але на ньому немає ні торжества, ні вдоволення — все, що сталось, він сприймає як неодмінне й звичне.

Силою славився змалку, як і своєю вовкуватістю. Грунту в сім’ї не було, то, підрісши, повіявся в Одесу, де працював вантажником у порту. Копійку складав до копійки і з часом до роботи ставав усе ненаситніший. Скоро зрозумів, що здоров’я не наживне, що може спливти, як дим, і знайшов для себе діло легше й забезпечливіше: на ярмарках піднімав гирі, голоблі, за які чіплялось по десятку, а то й більше здивованих і водночас веселих мужиків, гнув залізні штаби та підкови. Спробував був ходити з ведмедем, якого виміняв у циганів, але ж ведмедя треба було доглядати, і вже незабаром, розчарувавшись у скоморошництві, збув за безцінь ведмедя тим самим циганам, а сам знову взявся гнути залізо та піднімати на плечах охочих до цього діла мужиків.

Коли повернувся в село, купив землю, коней і взявся хазяйнувати. Але прогриміла революція, і Вільгота майнув до батька Махна. Про свої походеньки там нікому не розповідав, не любив їх пригадувати навіть наодинці. Нутро селянина, нутро землероба підказало, що скільки б махновська тачанка не котилась — колеса її повідпадають, і, задовго до розгрому батька. Вільгота утік од нього. В село повернувся вже гей-гей по війні.

Коней своїх не застав — втікаючи від червоних, прихопила їх банда Марусі, зате земля стояла незачепана, невкрадена: в будяках, у пирії, в порослій падалиці. Комуни в них, як то було по інших селах, ніхто не скликав, а треба ж було якось жити — і Вільгота сам зорав та засіяв свою нужденну ниву. Одружився пізніше, коли відчув себе міцно на ногах, коли в недорід за кілька мішків пшениці виміняв захлялих коней, котрі за короткий час на вівсі та сіні стали хоча й не такими вже баскими огирами, проте були не з гірших. Олена Павлівна, його жінка, за чоловіком не журилась ні про що, любила, здається, його так, як це вміють сільські жінки — непомітно й буденно, а про їхнє спільне життя не обмовлялась і словом.

У колективізацію Вільгота трохи забарився записатись до артілі, але й задніх не пас. Він завжди вмів передчути, як та що у житті повернеться, і коли багато чого заставало інших людей зненацька, то для Вільготи, здавалось, і несподіванки були сподіваними… Ще перед війною старшого його сина призвали до війська, а коли в село прийшли німці, молодший подався в поліцаї. Комусь могло здатись, що тут усе обдумано наперед, але ж так склалось, і хіба не було йому прикрощів од нових властей за старшого сина і чи не передбачається йому біда за молодшого, коли повернуться червоні? Еге ж, тут вгадаєш — і не вгадаєш, під один бік постелиш, а другий на морозяному камінні лежить, бо тієї хитрості й не вистачить, щоб укритися з головою, закутатись і під себе підмостити.

…Вільгота, як завжди, встав раненько. І не тому, що, може, якась потреба була, якесь діло недороблене до рук просилось. Таку вже звичку мав — краще недолежати, ніж перележати, краще штани зрання вбрати, ніж пізно, щоб потім, не приведи господи, без штанів не ходити. Вийшов надвір, потупцяв туди-сюди, зазирнув через тин до сусідів, на дорогу теж глянув, на небо. Темно ще було, все спало глухим сном, і снігова баба, зліплена звечора дітиськами, похилила голову, ніби також задрімала. Вільгота підійшов до тієї баби, обдивився. Ти бач, лозиновий віник їй у руки дали, замість очей — два вугляки, а ніс… невже й справді морквина? Нема чого їсти, а вони добро розкидають. Висмикнув ту морквину, сховав у кишеню. Голова снігової баби без носа стала брилою снігу з двома темними цятками та з рисою вуст. Ну, зовсім мертва купа снігу.

Хтось іде понад річкою. А мо’, вчулось? Але ж ні, не вчулось, бо порипує так, наче приморожений сніжок посапує. Хоч ходити в цю рань ще й не дозволено, але хіба дядька що-небудь спинить? Ти йому вила настав, а він і на вила полізе, бо треба, що вдієш!.. Одійшов Вільгота до старої груші, до стовбура притулився. А хруск той сухенький усе ближчає, сильнішає. Вже й постать видно. О, зупинилось, назад глянуло, а потім і в поле. Невже Юрко?.. Але чого б це в таку годину?

І справді Юрко, бо завернув до обійстя, бо знає, як ту хвіртку одчинити й зачинити, і згинається ото, ніби кілок йому вбито в спину… Коли вже син поминув його, Вільгота, не покликавши, пішов слідом. Юрко зразу ж зупинився, рука до кишені шаснула, так і захолола там, а вголос: