Півень насторожено витягнув шию. У цій глухій норі, де ніколи не розвидняється й куди ні разу не проникало сонячне світло, просидів уже чимало. Проте завжди вгадував настання світанку і вітав його здушеним, хрипкуватим криком. Того співу ніхто не чув, бо нора знадвору, під хатньою загатою, вона глибоченька й добре затушкована бараболинням, ганчір’ям та черепками.

Півень спробував розправити крила. Але крила вдарились об стіни нори, і кілька дрібних грудочок землі впало йому на спину. Півень чи то зітхнув, чи то глухувате кахнув, сердитий і невдоволений. Потім усе-таки випростався, напружив груди — і закукурікав. Гарної пісні не вийшло, і півень зніяковіло забулькав горлом.

Прислухався — чи ніхто не відповість. Адже звик, що завжди саме після його співу спочатку зчиняється веселий півнячий перегук на їхньому кутку, далі, наче вогонь, перекидається на сусідній, потім перегук лунає з усіх повіток, хлівів у селі, горищ, курників. Півень звик, що разом із його співом наставав день, а тому — коли ще був на волі — іноді здавалось: варто йому не заспівати — і морок нічний не розсіється… Півень прислухався, але зараз у норі не розвиднілось, не долинула нізвідкіля пісня іншого ранкового сурмача. Йому відповіла сліпа тиша, глуха на обидва вуха.

Проте півень почувся впевненіше. Він ще крутіше випнув шию, ще завзятіше кукурікнув. На цей раз пісня вдалась — протяжна й зухвала, а то навіть весела, переможна. Півень потупцяв пазуристими лапами по долівці — й знову прислухався.

Сліпу тишу не порушував жоден звук.

— Мамо!

Її наче що в груди штрикнуло. Легко зіскочила з лежанки на холодну глиняну долівку. Ось тут, на тапчані, завжди спала Галя. Вчулося чи справді?.. Пошастала рукою — нікого. Подушка незім’ята й вогкувата, і рядно не зжужмане. Вчулося… І це вже не вперше. Отак лежить, а посеред глупої ночі раптом чи то присниться, чи то примариться їй рідний голос. Ні очі не присняться, ні руки, а тільки голос. І є в тому голосі й скарга, і щемлива ніжність.

Сіла Меланка на лавці, куняла. І раптом знову:

— Мамо!

Достеменно вже знала, що вчулось, проте перехопило подих. У скронях зашуміла кров, а ноги віднялись, і руки віднялись. Пробує звестись — не може, пробує долоню до грудей прикласти — не в силі. Господи, що ж це з нею таке? Чи не занедужала часом? Таке верзеться, що сама собою звладати не годна.

Таки відпустило поволеньки. Встала — і в голові закрутилось, наче то хата закружляла кругом, ніби то жива долівка під ногами ворухнулась. Устала — тоді вже й зовсім полегшало. Думала каганця засвітити, щоб розгледітись, щоб на себе глянути, та… чи варто? Хоч вікна й позавішувано ряднами та мішками, але ж рань ще яка — все може бути.

Ступила в сіни — і вклякла, прислухаючись, чи не чути нікого за дверима. Тихо начебто. В щілину дихало морозцем, і тонко так просочувався дух сухого снігу. Меланка поторгала засув, знову прислухалась. Але мовчала вулиця, мовчав і великий старий садок.

Вернулася в хату і, відхиливши пічну затулу, длубалася в попелі. Зостався жар учорашній чи вигас? Ворушила патичком, ворушила, — блиснуло іскрою. Підгорнула ближче, почала роздмухувати. Приклала до вуглика кукурудзяний листок, а коли спалахнув, то вже й каганця засвітила. А жарину — назад у попіл загребла.

Тинком долоні захистивши вогник, вийшла в сіни, відхилила ляду в погріб. Дихнуло на неї густим, теплим повівом підземелля, картоплею, буряками. Хиткий струмочок вогню злякано гойднувся, і Меланка некліпливо стежила за ним, поки вгамувався. А вгамувався, почала спускатись по драбині. Порипували щаблі, а їй здавалось, що то її костомахи порипують. Стала на землю і глянула вгору — ляду не зачинила! І як це їй вилетіло в голови? Хоч воно наче байдуже, але ж… І що це з нею ниньки? Примостила бликавку біля діжечки з квашеними огірками, а сама таки полізла зачиняти.

А вже згодом покликала тихенько:

— Галю!

Хоч би тобі миша писнула! Полізла на картоплю, а там уже, в кутку, одклала вбік буряки, відхилила дошку — й заглянула в сховок.

Галя спала. Каганчик ледве-ледве освітлював її обличчя, і здалось воно матері чорним, наче аж струпешілим. Великі, похмурі западини очей надавали їй страшного вигляду. Меланка присвітила каганцем з другого боку — і лице помоложавіло, стало смагляве та вродливе, таке, як завжди. Й полегшало на душі в матері. Вона замилувалась дочкою.

Хоч воно тут і соломою вимощено, хоч на одному кожусі спить, а другим укривається, проте погріб є погріб. Тут тобі й холодно, й вогко, й дихати нема чим. Це ж дитина ховатиметься тут, збавить собі здоров’я, а потім і на себе не схожою стане… Та ліпше вже хай перемучиться, хай перестраждає, тільки б на чужину її не погнали, тільки б од неї, од матері, не відірвали. Бо заберуть, а світ страшний, він не приголубить і не пожаліє, він тільки підімне й розтопче.

Галя ворухнулась, вивільнила руку з-під голови й поклала на груди. А Меланка так і подалась до неї. Ні, не проснулась. Що ж, хай спить. Іноді вона й надвір вигляне посеред ночі, щоб повітря того вільного ковтнути, іноді й на теплій лежанці годинку-другу переспить, погріється, але треба ж обачною бути, берегтись. Бо хіба ж Настя Хутірна не попалася в їхні лабети? Ото переховувалась по ямах та погребах і в себе, і в родичів, а якось лягла спати в хаті — тут її й застукали перед досвітком… Лежи, дочко, в оцьому закапелку, лежи в холоді, та тільки з матір’ю будь.