Вилізла по драбині, ляду тихенько причинила. І ще не встигла за клямку взятись, не встигла хатній поріг переступити, як надворі почулось: рип-рип… Наче хтось наближався, але наближався несміливо, зупиняючись та роззираючись. Певно, хтось чужий. Добра людина чи лиха? Але чого б це добрій людині в таку ранню пору по чужих обійстях тинятись?

Припала до дверей і слухала. Порипування вгасло під вікном — чи не в шибку зазирає? Господи, хто ж це такий? Господи, чого кому треба? О, знову рипнуло, зовсім близько, біля самих дверей зупинилось. Навіть дихання чути.

Ну, коли дихає, то людина. А це легенько кашлянуло — ну таки справді людина! І Меланці звільна дихнулось.

Але… тс-с-с! За клямку взялось, торгає.

— Хто там? — поспитала і не впізнала голосу свого. Зовсім чужий голос.

— Подайте Христа ради! — почулось.

Меланка й зовсім зраділа: та це ж прошачка ота, що майже дитячим жебонистим голоском говорить, та це ж ота Мотря з Торбою, що вже другий чи третій день по їхньому селу ходить, у кожну хату заглядає. Еге ж, у кожну заглядає, жодної не минає. Якби подавали багато, хіба було б так?

— А ви вдень заходьте!

Крикнула Меланка, а сама думає: «Чого ж це я крикнула? Прошачка — воно, звісно, прошачка і є, а все ж людина, як би там не було!»

— Пустіть погрітись…

Ну, не пустити погрітися — гріх. Бо замерзне під хатою, під самісіньким порогом — проклянуть усі, геть з кісточками з’їдять. Одсунула засув, двері ледь-ледь одхилила — справді-таки стоїть Мотря з Торбою. Зовсім невеличка — мабуть, од холоду змерзлася та від голоду всохлась. Та й зігнулась, наче не порожню торбу через плечі перекинуто, а лантух із слізьми та бідою. Лице — немов плеската велика бурулька, на якій дві краплини водянисті, двоє очей живих. Що ж ти скажеш їй? Не проженеш, як собаку, дрючком не кинеш.

Зайшла Мотря, стала біля порога і стоїть. А потім раз ступила ближче до печі, другий. Вивільнила руки з довгих обстріпаних рукавів і в челюсті встромила. Рано ще в печі розпалювати, рано й сніданок готувати, але, дивлячись на неї, Меланка зітхнула й заходилась готувати паливо.

Мотря ж сама обізвалась:

— Оце холод такий на супостатів, щоб повигибали до ноги. Вони в пух закутуються, в перини залазять, вони на теплому сплять і теплим укриваються, а мороз їм у тіло залазить, душі випікає. Біля Кордишівки сама бачила, як німець ішов, ішов по дорозі, а потім беркицьнувся і зразу ж задубів, мов стерво яке… А то набили ж їх, настріляли їх наші на фронті, то ховали біля тієї ж Кордишівки. Задубіли тіла, такі сухі стали, як поліняччя, що ти його об землю кинь, а воно бумкає й підскакує. То склали всіх до одної ями, засипали. А раніше як ховали? Раніше кожному окремо домовину стругали, кожному окремо копали могилу, а на могилі й хреста ставили. Тьху, прости господи, це ж над православними людьми треба ставити хрести, а над такими задля якої хороби?

— А ви ж і в Києві були, кажуть, — докинула Меланка.

— А в Києві на храмах та на церквах маківочки все золоті, червоні такі, що дивишся, а воно очі ріже, то мусиш одвертатись. А чого ж вони такі червоні? Бо в землю багато крові пролилось, багато сліз побігло, та всякі ж болячки туди закопують, та вмерлих, та убієнних. А церкви все те тягнуть, і смокчуть, і вбирають — ото їхні маківки й поставали такими, що на них і не глянеш. Думаєте, що довго ті божі храми простоять? Люди кажуть, що недовго, що в землю попровалюються, а там, де вони стояли, дюри великі розкриються, й далеко буде видно вглиб, аж до пекельного світу.

Мотря з Торбою розповідала, і лице її, одм’якнувши в теплі, пожвавішало, зовсім добре та лагідне стало. А на тому лиці вуста схожі на ранку, що тремтить од болю, що сама корчиться, ніби підсмажують її на невидимому вогні.

— Отак усі церкви в землю підуть, безодні розверзнуться, і буде видно, як унизу кипить усе в смолі, горить у полум’ї…

— Свят, свят…

— Ото тільки малі діти й зостануться, не всі, а тільки ті, що говорити ще не навчились, що поганого слова ще не тільки не сказали, а й не помислили собі…

— Господи…

— І, може, тоді вже не стане воєн, не стане наруги, бо що ж годна заподіяти одна мала дитина другій?

— А в кого дітей нема, то від того не тільки насіння, не тільки коріння, а й сліду не зостанеться.

— Не зостанеться…

— Бо сказано: летить врем’я во дні і нощі, яко крилами.

— Яко крилами… Авжеж.

— Бо сказано: аще хто смерті не пам’ятає, того мука не минає.

— Не минає…

Мотря з Торбою заплющила очі й бубоніла скоромовкою:

— Ідіть од мене, прокляті, в огонь вічний… Благословенна ти в жонах, і благословен плід чрева твого… Бе же ту Марія Магдалина і другая Марія, сидяще прямо гроба… Ви печаль іматє…

А Меланка мимоволі повторювала:

— Ви печаль іматє…

Давно вже вона не ходила в церкву, всі свята божі позабувала, молитви ті ніколи до пуття не знала, а так — п’яте через десяте, а зараз, слухаючи незрозуміле Мотрине мимрення, дорікала собі за лінощі та за байдужість. Ті слова пробуджували в її істоті не страх, а відчуття чогось всеосяжного, зворушливо-трепетного й… незрозумілого. Вона на коротку мить уявила, як летить врем’я во дні і нощі, схоже на кажана, як швидко й беззвучно махає страшними своїми крилами — і гострим дрожем сипнуло по її тілу.