Із Соболівки гнали кілька корівчин, кілька дівчат, а ззаду — п’ятеро чи шестеро дядьків — серед них і Юхима — із заступами. Не такі вони й дядьки, щоб кріпкі та при здоров’ї, але кращих і не позоставалось, а окопи копати й такі зможуть, лиш тільки присилувати треба. Чернега прямував од берега, начебто й не знав і відати не відав, що коїться на кутку, ніс собі мішечок лепехи за плечима. То до нього два мадяри кинулися, привели до гурту, погнали з усіма. Попереду — худоби кількоро хвостів, за нею кількоро дівчат, яких із печі постягували, зі схованок, а за ними вже дядьки. Чернега спершу тюпав у гурті, а потім кинув мішок об дорогу, сам біля нього опустився, — не піду, мовляв, далі, бо на чому ж це я піду? Метнулись до нього, хотіли прикладами підняти, то котрийсь із поліцаїв підкотив йому штанину, дерев’яний протез показавши. Рудобровий, вузьколиций мадяр недовірливо щиколоткою постукав по дерев’яшці, потім так само Чернегу по лобі, — і всі рушили далі, зареготавши. Чернега сидів на снігу й не міг устати: геть-чисто знесилів од злості. Пролетіла над ним ворона, каркнула.

— Дур-р-рна! — обізвав її Чернега. І, наче та ворона винувата в чомусь була, помахав кулаком.

Та раптом його наче що вкололо. Почав приглядатись до гурту, що вже віддалявся, але нічого не міг розгледіти. Схопився і, забувши мішечок зоставити, пошкутильгав навздогінці. Треба було поспішати, то він зразу ж упрів і проказував уголос: хе, хе, хе! — наче тим хеканням допомагав собі. З гурту його помітили, мадяри позупинялись і реготали, за животи беручись. Свої також не могли втриматися од сміху — ніколи ще не доводилося бачити дядька Чернегу таким кумедним.

— А корову мою… віддайте! — крикнув Чернега, шкутильгаючи до худоби з набитим лепехою мішком. — Що мої діти їстимуть, га? — питав, ні до кого не звертаючись і простягаючи руки до рогів рябої.

В гурті перестали сміятись. Підскочив до Чернеги рудобровий конвоїр, турнув — і чоловік упав разом зі своїм мішком. Непорозуміло подивився на ворогів, на своїх людей, на худобу, що обнюхувала голу дорогу. Наче хотів запитати — що ж це діється, невже це правда? — але так нічого й не запитав. І навіть не пробував звестися — знову знесилів од образи й од люті, і зір його стьмянів, і весь світ навколишній видався велетенським більмом, крізь яке ледь-ледь проступали постаті з розмитими обрисами… Отямився трохи тоді, коли поблизу вже нікого не було, схлипнув — і раптом почав гарячково одчіплювати свій протез. Одчепивши, схопив обома руками, пильно розглядав (хіба ж це поміч, та це ж біда, це горе його!)— і спересердя почав молотити ним усе навколо: і замерзле груддя, і кізяки, і сніг.

— Ось тобі! Ось тобі! — приказував, невідомо що картаючи і що б’ючи. Захекавшись, одкинув протез — та й згорбився біля свого мішка, не чуючи холодної землі під собою й ні про що не думаючи: мав зараз не голову, а пустирище, по якому наче аж перекочувалося сміття та курився давкий димок од спаленого бур’яну.

Так його й запримітили півпарубка та дід Катеринка. Спершу боялися підходити — зупинились оддалік і розмірковували, що б то могло бути. Не звір же, мабуть, бо хіба звір під таку годину до села навинеться, йому тепер безпечніше ховатись по яругах. Очевидно, людина, та й не з чужих, бо хіба німці свого кинули б?

— Це ви, Луко? — запитали в один голос, наблизившись.

Чернега навіть не глянув на них. Попросив глухувато:

— Подайте мені дерев’янку.

Півпарубка подав йому дерев’янку.

— Поможіть…

Помогли й припасувати, бо в дядька вже руки не слухалися — так задубіли, що пальці мало не хрускали. Чернега встав — і заточився, то його підтримали.

— Де моя корова? — запитав майже пошепки.

Дід Катеринка глянув на півпарубка, той — на діда Катеринку. Півпарубка підморгнув крадькома дідові — мовляв, не тільки чоловік собі руки-ноги мало не поодморожував, а й розуму відбіг. Бо хто ж не зна, що скільки не живе Чернега, ніколи не міг собі на корову отягнутись.

Проте дід Катеринка відповів ухильно:

— Десь вона є…

— Де моя корова? — знову запитав Чернега.

— Не журіться, — докинув півпарубка, який також не відав про ту дивну купівлю, — пошукаємо вашу корову — і знайдемо.

— Хай віддадуть мені рябу, — прошепотів Чернега.

Дід Катеринка знову перезирнувся з півпарубком — мовляв, чого тільки на світі не трапляється. Півпарубка запитав:

— А що це ви в мішечку несете?

— Пашу для своєї рябої…

— Хе-хе, — не стримався, щоб не осміхнутись, дід Катеринка. — То беріте свій мішечок, підемо на цвинтар могилу копати. Земля ж тепер — мов камінь, її сокирою не врубаєш, ніякою хоробою не візьмеш. То, може, доведеться вогонь розкладати. От ваша лепешка й знадобиться — на підпал… Усіх дядьків на Соболівці половили, оце тільки ми, непотріб, і зостались. Одне без ноги, друге без руки, а трете і з ногами, і з руками, а пуття ніякого нема…

Чернега не питав, для кого могилу копати, пішов за ними. А цвинтар той недалеко, за горбком. На старому, що в селі біля школи, вже ховати нема де, стільки там хрестів і надгробків понапихано, то місце для нового розсудливо вибирали — за селом од поля. Скільки хочете копайте собі, скільки хочете ховайте — простір і воля для мертвого чоловіка, бо є куди цвинтар посувати. Повітря пахуче й свіже, небо вгорі безмежне, як мисль, — утішайся цілісіньку вічність!