— Це ти, Олексо?
З хати визирала Галя. Була якась перелякана, все в неї сумне — і руки сумно звисали вздовж тіла, і губи сумно склались, і складка на переніссі. Серце в пів-парубка занило, в горлі грудка застрягла. Він ковтнув ту грудку, але нічого сказати не міг.
Меланка лежала на тапчані. Була вкрита грубим рядном, а руки склала так на грудях, ніби вмирати зібралась. Непорушний зір втупила в стелю. Синці на щоках, садна на лобі робили її страшною. Галя одвернулась до вікна, закривши обличчя долонями. Півпарубка спинився біля тапчана й силкувався заглянути в очі жінки. Але тому, що погляд був спрямований угору, нічого не міг прочитати в її зорі. Олекса, опустивши голову, одійшов убік і задивився у друге вікно — на крислаті яблуні, що тримали на гіллі білі пелехи інею. В хаті корчилась, беззвучно конала тиша. Врешті Галя не витримала, кинулась до матері, нахилилась над нею:
— Обізвіться…
Меланка тільки повіками змигнула, і знову її погляд втупився в сволок, по чорному тлі якого вирізано химерне лапате листя. Галя й собі хутенько зиркнула туди, ніби сподівалась щось побачити, але зразу ж одвернулась і прикусила губу. Наблизився півпарубка, але дивився вже не так непорозуміло й розгублено, як перше, а сердито й насуплено.
— Озвіться, мамо!
— Води…
Проте, коли Галя принесла води, пити не змогла. Струмочки побігли по підборіддю, по шиї, стукала зубами об вінця кухля.
— Хто ж це її? — запитав Олекса.
— По мене приходили, а я ж у погребі. Не знайшли, то її почали мордувати. Отой Юрасьо, що до мене колись учащав. Він же й поклявся — коли не в могилу мене зведе, то в Німеччину спровадить… Сиджу я, картоплею присипана, а мені наче хтось нашіптує: вийди, вийди! Знала, що облава, а не всиділа. Заглянула в хату — нікого, надвір — мати на снігу лежить. Я й не спам’яталась, як її на плечі звалила й сюди. Говорю до неї, а вона мовчить. Мабуть, багато крові збігло, мабуть, не тільки печінки, а й дух відбив.
Одвернулась, щоб не бачив, як скривилось її лице. Півпарубка торснув за плече:
— Мати кличе.
Меланка й справді намагалась так ворухнути рукою, ніби підкликала до себе. Дочка прудко скочила, з надією почала вглядатись у зжовклі, змертвілі риси лиця.
— Сховайся в погріб, — шепотіла Меланка, — сховайся…
— А й справді, — почув той шепіт півпарубка. — А я побуду біля неї.
— Е-е, ні! — мало не скрикнула Галя. — Не хочу в погріб, годі вже з мене. Я там сидітиму, а тут… — і не доказала.
— Вони тебе, дочко, з’їдять, — шепотіла Меланка. У голові їй наморочилось, туманилось. — Благословенна ти в жонах… і благословен плід… чрева твого…
Півпарубка катував себе зараз у думках, що нічим не може зарадити, допомогти. Що життям покараний — стояти й спостерігати, бо чужим ранам, як і власним, не допоможе ні доторк, ні слово, винуртуване з глибини, ні подих, переповнений співчуттям. Півпарубка стояв і з кожною хвилею все більше обертався на стужавілий клубок, в якому до краю понапиналися нерви.
— Галю, — підійшов до дівчини, виразом очей кажучи більше, ніж словами, — послухай матір…
— А-н! — гнівно стенула плечима.
— Галю…
— Чого тобі?
Яблуні стояли байдужі, вишні — заспані. Прогуркотіла машина по вулиці, а яблунь не розтривожила; провели когось поза тином, а вишень це не розбудило. Й півпарубка не розбурхало, ніби не тутки відбувалось, хтозна-де. Чого він сюди прибіг? Чи його кликали, що він прибіг? Скільки вже сюди ходить, а його ж і разу не запрошували. Усе в цій хаті до нього байдуже. І яблуні… Ех, якби оживити зараз Галину матір, якби зібрати все здоров’я своє докупи — і їй у вуста вдихнути. Аж кулаки постискував од безсилля.
Зойк розітнув тишу. Півпарубка наче сіконули ножем по тілу. Галя приклала до рота долоню, немов хотіла затамувати той крик, що рвався з грудей. Півпарубка повільно, немов чужими ногами, пішов до тапчана. Ішов — і побоювався йти, бо не хотів, щоб справдилось його передчуття.
Меланка вже лежала з заплющеними очима. Галя взяла її за руку й шепотіла:
— Мамо… мамо… мамо…
Так минуло з півгодини, а може й більше. Оте «мамо» крапля за краплею падало в Олексину голову і дзвеніло там, мов у лункій пустці. З кожною тією краплею тіло його мертвіло — ну наче зовсім у нього не було тіла.
— Піду до діда Катеринки, — обізвався півпарубка.
Й не доказав. Забракло снаги, щоб доказати. Аж згодом:
— Земля тверда…
І ще перегодом:
— Візьмемо сокиру, ломок… Якось викопаємо…
Галя впустила материну руку, вражено дивилась на нього. Видавалася такою лихою, аж старою. Поспитала надсилу:
— Про що ти?
— Могилу ж.
Вона немов спитувалась утямкувати — із усім світом щось недобре коїться чи вона збожеволіла?
— Ти… про що?
Відчув, що вгрузає в долівку.
— А хіба…
— Ти вже хочеш її закопати? Вона ще оживе! Оживе!.. Геть! Щоб тут ноги твоєї не було!
— Галю…
— Совісті не маєш! Чого стоїш? Га?.. Оживе!..
Неквапно повернувся й з опущеною головою почвалав геть.