— Нащо це вам? — поспитав, зірвавши кетяг і подаючи їй.

— Скрізь ходжу, то, може, комусь знадобиться, — й поклала калину в свою стару, латану-перелатану торбу.

Уже переступила поріг у млині, коли півпарубка раптом зупинився. До його слуху долинув лемент із ближчого кутка, на якому тополі стояли високі й срібні, як палаючі свічки. І зразу ж по шляху прогуркотіла машина, за нею друга — й позникали в глибокій вулиці, за тинами та за хатами. Тільки димок синенький повився над повієм, та наче аж сюди смородом перегорілого бензину війнуло.

Хлопець надворі зостався, щось там видивляючись, а Мотря у млин зайшла. Сіла на старих мішках порожніх під стовпом, що підпирав стелю. Тихо. Зачаївся старий млин, завмер, — вода тобі не плесне, не шелесне. Це отак він спатиме аж до весни, поки крига скресне, а потім тут колеса загримкотять, вода заспіває і люди по-бджолиному загудуть. Запахне зерном, теплим борошном, що лоскотатиме ніздрі. Але ж… чи буде в людей принести що-небудь на помол?.. А зараз тхне мишами, холодом, злежаним порохном, і ген на вікні павутиння бахмате погойдується.

Аж до підборіддя підтягла баба ноги, зіщулилась, щоб затишніше було, й задрімала. Та зразу ж рипнув сердитий сніжок під ногами в півпарубка — і він уже до млина ввійшов. Занепокоєний, мабуть, украй був, бо пробігся з одного кутка в другий, на бабу й краєчком ока не скинувши, потім спинився, наче роздумував. Косоокий, з розтягнутою шворочкою довгих вуст, у млинових холодних сутінках він був схожий на людину, котра замишляє щось недобре. Бабу вразила переміна в його поведінці та й виразі обличчя, і вона, з обачності, полапала, чи близько її торба, й пошкодувала, що забула костур.

— Де ж ви були? — спитав, зловивши її погляд.

— Скрізь ходили мої ніженьки, і скрізь війна та холод.

— А в нашому селі що бачили?

— І тут війна та холод.

— Ет!.. Це ж ви із Соболівки йшли?

— Вигнали мене, окаянні, з хати. Добра жінка притулок дала, а собаки понабігали, гавкати почали, за ноги хапали…

— Які собаки?

— Я й пішла, бо не стану ж з ними гризтись, а в них автомати…

— Ага, німці й поліцаї, значить! — нетерпеливилось йому. — Ну-ну!

— Перед господом усі рівні. І настане час, що будуть вони гарчати й кусатись.

— Які ж ви! — тільки рукою махнув півпарубка. І вискочив надвір. Мабуть, знову роздивлявся по боках. Мотря торбу свою ближче підсунула й спідницею накрила — так надійніше. Тут зразу ж півпарубка назад ускочив. Лице його полютішало, перекривився, мов чемериці об’ївся, — й знову місця собі не знаходить. То туди скочить, то сюди, і все легко так, по-котячому. Врешті став — і до неї:— Що ж там, на Соболівці, га?

— І так мені ніженьки заболіли, так рученьки заболіли, що стала я на містку перепочити. Був би в мене костур, то…

— Ви скажіть, що там ті собаки робили?

В її зорі тремтіло по сльозливій жаринці.

— Чи не били нікого, чи з собою не забирали? — допитувався.

Жарини перемінили барву — із золотистих обернулись на зеленкуваті, та й годі.

— А до Меланки ви не заходили? Ніякої там дівчини не бачили? Говоріть, чи у вас мову одібрало? — вже сердився півпарубка.

Мотря, мабуть, злякалась, бо зморшки її затремтіли, стала бубоніти скоромовкою, наче слова пережовувала. Намагався щось зрозуміти з того бубоніння, проте нічого не втямив. Бо торочила прошачка про церкви, про храми, про геєну огненну, про ранкову росу на молодій траві. Зір її тьмянішав, застилався густою каламуттю, а руки тремтіли, ворушились, наче все ще розшукували хтозна-де забутий костур.

Півпарубка тільки плечима знизав.

— Ви тут сидіть! — крикнув, ніби вона глуха. — Можете й на шламбон отой запертись ізсередини.

Й пішов. Мотря сиділа з приплющеними очима. Поступово заспокоювалась, перестала бубоніти. Мертва тиша, пропахла старим борошном і курявою, огортала її. Тіло від холоду дерев’яніло все дужче, але вона вже перестала відчувати мороз, як і перестала чути свої задубілі ноги. Було в тій тиші щось п’янке, був солодкий хміль, — і мозок бабин став засинати, стало в ньому пригасати все, мерхнути, вкриватися гливим попільцем. Вронила зачамрілу голову на коліна й заснула.

— Я, Тетяно, ще не старий, — говорив Юхим, сидячи на ослоні й мнучи шапку. — Може, й підтоптаний, це так, багато ж випало ноги бити і на плечах носити, але не старий.

— А хто тобі каже…

— Я все наново хочу почати. Жити — наново, парубкувати — наново! Бо дурень був, думав — сьогодні не живу, то завтра поживу. А дзуськи! День минув — і дулю показав із маком. Не треба відкладати, бо прийде ота костомаха з косою — і дрантя не поскладаєш, щоб на той світ зладнатись.

— Авжеж, ти в мене парубкувати почнеш! — кепкує Тетяна, яка вже так добре знає свого чоловіка, як він і сам себе не знає. — Коли б я тебе не оженила на собі, то й досі б у старих дівках сидів та придане збирав.

— Ти? — ошелешено питає Юхим. На якийсь час у нього віднімає мову, він, вибалушившись, дивиться на жінку, і, крім великого здивування, на його лиці немає нічого.