— Та не треба, — гмукнув староста. — У мене вдома влежані є.

Підійшов Юрко. Таке насуплене, з посоловілими очима, губи з досади покусує, щоб тебе холера кусала й не відпускала.

А що вже сердитий — ніби не когось він хоче загнати в Німеччину, а його самого оце женуть.

— То не признаєтесь?

— Чи ти не бач, що нема? Сам скрізь шукав.

— То не признаєтесь? — сікається й сікається.

— В Нападівці…

— Кому ви говорите!

Відчула, що течуть по щоках сльози. Юрко скривився й одвернувся: губи сіпались, немов його щойно скривдили і він силкується затамувати образу.

Раптом Юрко розмахнувся і вдарив Меланку. Спершу не відчула болю, зіниці її застигли, наче позамерзали.

Ні, не зіниці, а дві ненависні, спопеляючі скалки. Якби скрикнула, чи що, то, може, він би її більше не бив, а то ж мовчала, вуста зімкнувши, — і Юрко, лихий, став бити її носаками. Меланка згиналась, згиналась, а потім і звалилась додолу. Німець в окулярах усе ще рожевим язиком лизав сніг. Староста дивився в небо, на хмари, що густою повстю нависли над селом.

Юрко зосереджено хекав. Знав, що добре допік чи не кожному в своєму селі, знав, що не буде йому пощади, — й від того не тямився. А коли йому кінець, то хай і всім. Він себе ще покаже, назавжди запам’ятають!.. Нарешті перестав бити — зняв шапку, витер спітніле чоло. Вже трохи заспокоївся і був задоволений. Поспитав глумливо:

— То в Нападівці?

Меланка щось прошепотіла, але ніхто нічого не почув.

— Ви зітхаєте, тітко, еге? — кепкував Юрко. Вона щось знову прошепотіла, і він нагнувся, щоб почути.

— Хай би я тебе… ще маленьким… була задушила, — ледь-ледь прохрипіла Меланка, і на її губах запухирилась кров’яна піна.

Знову озвірів Юрко, знову замірився, але стримав його староста:

— Побережи кулаки, бо день попереду. Та й чоботи пошкодуй свої, порватись можуть.

Меланка чула, як порипує під їхніми ногами… Усе далі й далі, вже за ворітьми. Сніг, на якому лежала, зцілював її, освіжав. Так вона лежала, хотіла було підвестись, але подумала, що це ж доведеться зі снігу вставати, і не зважилась. Тіла свого не відчувала, а в голові починала шуміти ріка. Бігла та ріка по камінню, дзюркотіла по піску, сплескували на ній хвилі, і Меланці здавалось, що біжить ріка з кожною миттю все швидше, дзюркотить усе гучніше, ось-ось підхопить її й понесе, закрутить.

Мотря з Торбою притомилась. Задишки в неї нема, ядухи також нема, а ти ж дивись — забиває дихання. Нема чим дихати, то хоч бери і святу землю гризи, щоб якось ту спрагу вдовольнити. Бувало, захлявши, зіпреться на костур, погибіє так, погибіє, то воно наче й відпустить, наче й полегшає. А це ж, як на зло, і костур свій забула в чужій хаті. А щоб сісти на землю, то не сядеш, бо сніг, зима… Зітхнула, а й зітхання не помогло… Хоч би деревце яке, хоч би пеньок поблизу — немає.

Нічого не росте між селом та Соболівкою, довгим, як мотузок, кутком, що відбіг од села.

Зійшла поволеньки в ярок, тут уже притулилась до поренчат на місточку. Та й задивилась перед собою — річка не широка, не хтозна-якої глибини, а проте своя вода є в селі, і ген млин стоїть під вербами. Вони позапинались білими хустками — старі й молодші, стрункі й дуплаві; й наче позажурювались, та все ж гуртом, немов укупі журитись легше. На горбку, біля чиєїсь клуні, ялина висока вродливо чорніє, зелене хутро на ній із сивим, сріблястим полиском, що так і вабить зір. І — безлюдно кругом, ніби повимирало все, ніби в норах попричаювалось. Тільки із Соболівки ось якийсь лемент чи то крик долинув — і знову вигулюється моторошний спокій. Мабуть, непереливки комусь… Заплющила Мотря з Торбою очі, а коли розплющила, крізь сльозовиння побачила, що наче хтось іде берегом. Приглянулась, а таки справді йде: і не чоловік, і не хлоп’як, а так, сказати б, півпарубка. Шапка з обірваним вухом, благеньке пальтечко з обшарпаним заячим комірцем. Та й сміхотливий, мабуть, бо під ноги дивиться — й усміхається, ніби щось веселе там бачить.

— Драстуйте, — сказав підійшовши. Та й дивиться на неї з цікавістю, як на якусь прояву, чи що. — Замерзаєте, еге?

Мотря з Торбою не відповіла, то він знову:

— Колядуєте чи щедруєте? Ану, яку щедрівочку знаєте? Чи просто руку простягаєте?

Еге, з балакучих оцей і не чоловік, і не хлоп’як, а так — півпарубка. Тільки чого це в нього лівий рукав метляється, немов там саме повітря? На війні начеб не встиг побувати, щоб там йому одчикрижило, але хіба під лиху годину не загубиш там, де й не сподіваєшся?

— Та не бійтесь мене, тітко, я не з клятих, — пожартував півпарубка, і на його татаркуватому лиці позміїлась гримаса.

— Захляла я… — мовила Мотря.

— Такі молоді — й захляли, — все ще намагався розвеселити півпарубка чи то її, чи то самого себе.

— Посидіти б…

— То ходімо до мене у млин, — запрошував. — Там хоч і не нагрієтесь, зате посидіти посидите.

А й справді, чому б не піти, коли добра людина просить. Дибала слідом, намагалася ступати у його протопти, але півпарубка йшов сягнисто, хоча й не швидко. Мотря помітила на кущі калини червоний кетяг, не скльований горобцями, і простягнула руку, щоб зірвати. Півпарубка зупинився й стежив за нею — не може дістати, хоч як тягнеться.