Нарешті відчиняються двері — й від несподіванки йому подих перехоплює, і він аж навшпиньки зводиться, й рот йому розтуляється.
Головиха!
Головиха у білому веселому платті (квіточки блакитні в зеленому листячку), світле волосся розкуйовдилося над розпашілим чолом, рум’янці палахкотять на щоках, а червоні губи так і сміються, показуючи іскристі зуби!.. Це вона йому відчинила двері, це вона йому усміхається! І Юрко йде назустріч, до воріт, і теж усміхається радісно.
Головиха стає на ґанку, з залізної балії, яку тримає в руках поперед себе, вихлюпує помиї під кущ бузку, аж мильна біла піна пухириться на гіллі, і, доленею поправивши розмаяне над чолом волосся, зникає на ґанку.
Й двері зачиняються.
Оторопівши, малий Юрко понад силу ковтає давки клубок у сухому горлі та й, стискуючи кулачки й ледь не плачучи, йде геть, слідом за дитячою ватагою-табуном, що десь неподалік чується.
О, співає хтось, щебече дівочий голос:
Ой горе тій чайці,
чаєчці-небозі,
Що вивела малих діток
при битій дорозі…
Хто ж це співає зовсім близько, за вишнями в бічній вуличці? Бинди майнули голубі, червоні та зелені у волоссі, вишита блузка цвіте узорами. Та це ж Галя Музика.
— Ходи-но сюди, — манить пальцем.
— Чого? — супиться Юрко.
— Ти ж мій синок, де ти загубився… Дитино моя!
І Юрко — навтікача від цієї чи то блаженної, чи то божевільної, що ходить по селу та всіх лякає коли не піснями своїми, то балачками.
Дитячий табун-ватага сіріє біля обійстя баби Химки. Чи не кожне сюди заходило якщо не тиждень тому, то два, три тижні тому: добрішої і ласкавішої баби в їхньому селі нема. Щось та знайде, щось та вділить. Хай то варена картоплина, хай то сушена торішня грушка, що десь у коморі загубилася, — й знайшлася.
Тепер вони всі йдуть у гості до баби Химки.
Баба Химка лежить на тапчані з заплющеними очима, руки склала на грудях.
— Здрастуйте…
Баба Химка спить — і не чує.
— Бабо, добрий день…
Не розплющується, ото вже заснула посеред білого дня.
— Цс-с, хай спить.
І кожне з них жадібними очима нишпорить по кутках і закутках. Далі хтось не витримує — й заглядає в піч, але в печі порожньо, купка розворушканого попелу на черені. Заглядають у ковбашку — і в ковбашці тільки сміття, заглядають у штандари — в штандарах лише хмиз і мишачим послідом тхне. Може, в запічку щось є? Клоччя в запічку. А на печі? На печі лише сажею смердить.
Але ж мають бути якісь гостинці в баби Химки, раз для дітей завжди знаходить якусь дещицю. Якби не спала, то сказала б, а так як скаже, коли спить.
Шукають у сінях — і не знаходять.
У коморі — лише павутиння на стінах.
У хліві — лише дилюки випирають ребрами.
— Бабо Химко, просніться, — просить Юрко.
Баба Химка лежить із заплющеними очима, руки склала на грудях.
— Цс-с, хай спить.
Спить баба Химка вічним сном, і голодні дітлахи поволеньки розповзаються з голого подвір’я, як руді миші.
А Юрко знадвору ще оглядається: може, баба Химка встане, вийде слідом за ними й покличе, жаліючи?
Пасічник Мина мимоволі втягує голову в плечі: у вікно хтось стукає. А може, причулося? Година пізня, всяка всячина верзеться проти сну.
Голова його, покрита колючим шпакуватим волоссям, сидить на вузьких плечах, як їжак на опалому листі в садку.
И зненацька ще глибше западає в плечі: знову хтось стукає в шибку.
— Чуєш, чуєш, — озивається з печі Меланка глухим зляканим голосом. — Хтось у вікно стукає.
— Та чи я не чую, — шепоче Мина.
— Постукає — і піде, не відчиняй.
— Еге, еге, так тебе й послухає.
Й раптом рама двигтить від удару б скло деренчить. Мина тулиться до стіни, мовби його щуплу постать тим ударом розмазали по стіні.
— Казала тобі погасити світло, не сидіти при світлі.
— Ere, казала, щоб тобі вже заціпило.
Мина встає з тапчана й приречено йде в сіни. Ставши біля дверей, питає:
— Хто там?
— Свої, — чується незнайомий чоловічий голос.
— Хто свої? — все ще допитується Мина, сподіваючись j| невідомо чого.
— З сільради, — чується ще один незнайомий голос.
— Приходьте завтра, як розвидниться
— То ти вказуватимеш сільраді, коли їй приходити? А то в сільради нема свого розуму? Ану відчиняй!
І ще не встиг Мина відчинити, як уже двоє чи троє пізніх гостей вдерлося в сіни, як скрутили йому руки, зв’язали за спиною й так турнули сухоребре тіло в хату, що перечепився за поріг — і впав на долівку.
— Отак і лежи! Хто в хаті?
— А де ж сільрада? — приглядається Мина до гостей.
— Ми тобі і влада і сільрада!
Двоє мовчать, а третій кричить, видно, так домовилися між собою. Цей третій високого росту й закутаний у хустку низенько, понад самими бровами, що справді трохи скидається на жінку. Ото хіба що вусики біліють над пухкою губою.
Господи, й ті двоє позакутувалися хустками!.. То які ж це влада і сільрада? Й Мині зовсім похололо всередині, бо вже багато наслухався про таких, що ночами ходять по чужих коморах і хатах, тепер і до них наскочили. Господи, помилуй і пронеси, помилуй і пронеси.