— Ти спершу здохни… Але й тоді не повезу.

Тримаючи в руках віжки, йдучи біля грабарки, він бубовить сердито, й слова гудуть, як джмелі.

— Чуєш, Явдохо? Ото я тепер забрав тебе від Марка… Я без тебе скільки мучився? Всеньке життя. Нехай він тепер без тебе помучиться… О, хто там сидить під яблунею?

Справді, на горбку під яблунею, похиливши голову на плече, видніє якась дівчина.

— Спить на сонці чи вже богові душу віддала? Зоставивши на шляху грабарку, Гнилоквас човпе на горбок під яблуню.

— Ти жива чи вже мертва? — питає в дівчини, що прихилилася спиною до стовбура. Дівчина хоч би ворухнулася.

— Слухай, ти чия? — приглядається. — А, та це ж Павла Музики дитина. Рука ще тепла, ще не задубіла. Чекати отут, поки задубіє? А чи в мене є час роз’їжджати сюди-туди. Ну, дівко зараз тебе понесу.

Потупцявши, Карпо Гнилоквас нагинається, підхоплює непритомну Галю попід пахви і, задкуючи, тягне з горбка.

— Ще й не нажилася, ще й замужем не була, а вже переставилася… Либонь, стогне… Що ти кажеш, га? Знову стогін виривається з дівочих грудей.

— Не хочеш, щоб старий дід тебе обіймав? А де взяти молодших, щоб обняли? Немає молодших, так що потерпи.

Дотягує непритомну дівчину до шляху, виважує на руках, щоб висадити на грабарку, а тут де не візьмись — учитель Пилип навинувся. Голова з коміра вишитої розхристаної сорочки — наче золотий соняшник з-за плоту.

— Діду! — кричить.

І руки виставляє перед собою, наче від нечистої сили борониться.

— Поможи, хлопче, — хрипить Гнилоквас.

— Куди ви її несете?

— А на грабарку — та й відвезу до ями.

— Таж вона ще жива! — кричить учитель Пилип. — Хіба не чуєте — стогне? Куди ж ви живу?

— Однаково скоро помре… Ну, поможи.

— Ану відпустіть, віддайте.

— Хлопче, нащо тобі живий труп здався?.. Скільки вже їй зосталося? А мені потім знову по неї приїжджати? Коняка ледь ноги переставляє. Та вже коли так уподобав неживу дівку, то бери, хай ти сказишся. А ніхто не хоче знати, що в мене така робота.

Карпо Гнилоквас залишає непритомну Галю біля осатанілого, з божевільними очима вчителя, смикає віжки.

— Вйо! Поїхали… Спробуй догоди такому народові. Бачиш, заступник знайшовся. Самого без вітру хитає, а ще… Півфунта хліба пропало! Та я тебе скоро відвезу до ями, то відшкодую. Вйо! День довгий, село велике, а роботу тільки встигай робити. Несвідомий народ, ох і несвідомий наш народ!

Тітка Юстина сидить за ворітьми, дивиться на шлях, на село.

Шлях попід вербами та тополями сіріє пухкою курявою, в якій і горобці не купаються. Село спить посеред білого дня, наче все вимерло до ноги. Сонце смажить так, що не тільки зелень в’яне, а й небо спопеліло, й таке пустельне, що страшніше за землю.

Тітка Юстина так завжди сидить за ворітьми. Когось побачить, щось почує, щось їй приверзеться — ось і погомоніла з білим світом.

Хлоп’як ще голомозий, з штанців подерта сорочка висмикалася, очі — як реп’яхи. Навіть крізь подерту сорочку видно синю шкіру та випнуті ребра.

— Дитино…

Заскочений зненацька тітчиним голосом, хлоп’як завмирає злякано. И повз тітку йти страшно, й тікати страшно. Бо ж, це ота Юстина, що про неї розказують.

— Як тебе звуть, дитино?

Голос ласкавий — і ще страшніше від тієї ласки в голосі.

— Юрко, — шепочуть затерплі вуста.

— А чий же ти будеш?

— Горпинин… Горпини Хрущихи.

— Це тієї Горпини, що біля церкви сидить над яром?

— Над яром…

— Славний ти хлопчик у своєї матері, —тішиться тітка Юстина, рада-радісінька погомоніти з дитиною. —А чого ж ти в хаті не сидиш?

— До діда Ілька йду. Провідати хочу, бо дід старий дуже, — розв’язується язик у хлопця. — Може, гостинця дасть.

— Ти ж мій славненький, — срібло немічної усмішки спалахує на тітчиному чорному лиці. — Наготував дід гостинців для онука?

— Не знаю.

Тітка Юстина хмарніє на виду.

— Кажеш, мати твоя Горпина Хрущиха?.. Кажеш, дід Ілько? — Й зітхає тітка. — Так нема вже твого діда Ілька, помер, вчора Гнилоквас відвіз його до ями… Нема гостинців…

Малий Юрко так і ціпеніє від почутого.

— Нема гостинців? — перегодя питає жалібно.

— Де ж він тепер тобі візьме?

— А ми з матір’ю не чули про діда…

— А підійди-но ближче до мене, — просить тітка Юстина. Забувшись, похнюплений Юрко ступає вперед, але зразу зупиняється: хоч і добрий голос у тітки, а лячно.

— Та не бійся, я тобі щось дам.

Юрко ступає ще ближче — й знову завмирає. Бо що тітка дасть, що? Сині руки лежать на колінах, а в руках — нічого. Може, заманює-приманює, ген як хитро мружиться. І він уже ладен чкурнути геть, але цієї миті страшна тітка Юстина поволеньки засуває руку за пазуху.

Він зачаровано стежить за рукою, зразу ж забувши, що зібрався тікати.

Що рука шукає за пазухою, чому бариться?

— Не матимеш гостинця від діда, то хоч від тітки…

Виймає руку з-за пазухи, неквапно розмикає пальці — на сухій зморщеній долоні лежить біле куряче яєчко. Воно мовби вродилося там, за пазухою, щойно вродилося — й тітка Юстина зразу ж явила його на світ божий.