— О, жінка на печі! Злазь, жінко, з печі. Ото візьми рядно і в те рядно поскладай усе, що в скрині… І кожух, і чоботи… Проворніше, а то повертаєшся, як ведмідь за горобцями.

Меланка лантухом сповзає з печі — і вже в її руках рядно, і вже вона коло скрині, віко відчиняє.

— Самі злидні тут, — бубонить.

— Не розсуждати! — І до Мини: — Горілка є?

— Нема горілки, з чого її виженеш.

— Не бреши.

— Та знаю, де є горілка. Може, піти?

Непрошені пізні гості переглядаються між собою і, либонь, зараз скажуть, щоб ішов, щоб приніс горілки.

— Бачили ми таких хитрих, — сердито сопе високий, зозла смикаючи свої білі вусики. — Втечеш… Признавайся, де золото заховав? Хлопці, ану підніміть його з землі!

Хлопці кидаються до Мини, хапають за зв’язані руки — й починають вивертати вгору та вгору, аж того скручує в три погибелі, аж від болю в голові наморочиться. Меланка дивиться й хреститься.

— Ой, ой, ой, — зойкає вона.

— Пустіть його, хлопці, хай відсапається. Либонь, згадав.

Мина стогне:

— Де ж те золото? В мого батька трохи було червінців, так у громадянську забрали злодії, хіба ви не чули? А тепер знов по золото?

— Ми з Петрівки, то не чули, — озивається один із тих двох, що досі мовчали. — До нас не доходило.

— Може, свої забрали, може, петровецькі… А за нової влади хіба можна було золота настаратися.

— Пасічник! Скільки вуликів!

— Хіба бджоли носять золото? А потім бджіл не стало, як усіх позганяли до колгоспу. І бджіл позганяли до колгоспу, там і поздихали.

— А таки поздихали, — згоджується той, що з Петрівки, що досі мовчав.

— Чи ми б пожаліли золота, якби золото було?

— А не пожаліли б? — глузує той, що з білими вусиками.

— Та нема що жаліти, — викручується Мина.

— Слухайте, а ви нас ніде не бачили, не знаєте? — запитує високий, підморгуючи до того, що з Петрівки.

— Де ж вас ми бачили…

— За нас — нікому й слова. Тільки писнете—спалимо хату. Чули? Бабо, зготувала вузол? Давай… О, сама готувала, сама даєш, а ми беремо, раз ви даєте, бо хто ж відмовиться від добра… Все втямили?

— Втямили.

— І до ранку з хати ані ногою… Нас не було—і ми вас не бачили.

— Бабо, гаси бликавку, хай не світить.

Терпнучи від страху, Меланка дмухає на каганець — і світло гасне. Поскульчувавшись, обоє тремтять у темряві, прислухаючись до шамкотиі, аж поки злодійські тіні вислизають з хати надвір, у ніч. Шарудять під вікнами й подаються не на шлях, а на город, щоб, видать, городами, городами.

— Розв’яжи мені руки, Меланко… Ножем розріж.

Меланка знаходить ножа, розрізає мотузок, яким зв’язали руки, й Мина мало не плаче від болю та наруги. Меланка зачиняє скриню — й віко гупає глухим голодним звуком.

— Ти впізнав, Мино? — шепоче.

Мина зціплює зуби, тамуючи біль. Меланка босоніж човгає до нього й ледь чутно туркоче щось на вухо.

— Га? — перепитує чоловік, бо недочуває.

— Отой, що з Петрівки… То ж зовсім не з петрівки. Я впізнала його, то наш…

Крекчучи, Мина ступає від дверей до лежанки — й завмирає, так йому важко йти.

— Чуєш, то наш… Як обізвався, то я впізнала. Василь Гнойовий!

— Що ти сказала?

— Василь Гнойовий, а не петровецький. Треба заявити в сільраду.

І знагла пасічник Мина несамовитіє, підскакує до жінки — а гамселить її кулаками, б’є коліньми:

— Знай, дурна бабо… знай, дурна бабо!

Меланка зойкає, затуляється ліктями, а він як сказився, а йому наче розум відняло:

— Ти бачила Гнойового? Бачила Гнойового! Кажи!

Меланка лише крекче і зойкає.

— А не бачила ти ніякого Гнойового! А не приходив до вас ніякий Гнойовий! А приходив до нас петровецький. Усі петровецькі! Ото битиму, поки з твоєї голови виб’ю Гнойового. Поки в твою голову вб’ю, що приходили всі петровецькі. Ха, скажи, хто приходив?

— Петровецькі…

— Затямила?

— Затямила…

— Ото сиди мишею й не пискни! Ти не знаєш теперішніх людей? Ти забула, забула? Хату спалять — і нас порішать… Ото як дійде до Василя Гнойового. Та нема більше такого зарізяки, як Василь Гнойовий!

Впавши на лежанку, цокочучи зубами, пасічник Мина шепоче сам собі:

— Краще б він не озивався. Озвався — то й упізнала дурна баба собі та мені на лиху погибель.

Про цю бричку, запряжену двома чалими кіньми, згодом пам’ятатимуть і розказуватимуть, з плином часу розказуватимуть усе більше ті, що виживуть, розказуватимуть, подорослішавши, своїм дітям, згодом онукам, усяким знайомим і незнайомим людям, що траплятимуться на життєвому шляху, розповідь про бричку обростатиме подробицями, яких насправді, може, й не було, а зараз от ця бричка саме в’їжджає в село.

Ця бричка на пружинистих і легких колесах в’їжджає в село, коні сповільнюють біг, бо вже притомилися. Кіньми править чоловік у світлому костюмі і в світлих парусинових туфлях, вітерець колошкає його пшеничний чуб, сірі очі на кругловидому обличчі — як два ситі спокійні перепели. А поряд із цим чоловіком сидить молода жінка в кремовому шовковому платті, яке на вітерці струмує і ллється на її вродливому тілі, наче кремова шовкова вода. Голова її світиться таким самим пшеничним волоссям, як і в чоловіка, тонкі чорні брови тремтять напнутими струнами, а під тими струнами — карі великі очі, в яких застигла німа туга, й від тієї застиглої туги очі здаються ще більшими, ще глибшими, ще виразнішими. Жінка дивиться на сонне принишкле село — і боїться дивитися, наче остерігається побачити те, що поки ховається від її зору, але скоро неминуче постане, вразивши її єство смертельним жахом.