Сучок починав уже лютувати і дедалі дужче сопти. Він уже чув, як поводиться й ледарює Роман, знав про бійку з братом, бачив, що в Романа грошей нема, і розумів, куди він тепер ціляє: перевести, розтринькати всі ті грошики, що він. Сучок, надбав. Обличчя в крамаря з гніву почервоніло, і він, сам того не сподівавшися, крикнув на всю хату:

— Та що ти собі думаєш? Ах ти, голяк! Іще й примазується до порадошних людей! Ступай, ступай, скудова прийшов!

Так гримнув, що Роман збентежився враз і, ні слова не кажучи, пішов з хати. Тільки вже біля дверей схаменувся.

— Ти тоже не очинь! — крикнув він, повернувшись до Сучка.— Смієш ти салдата, которий кров’ю своєю вас, хамов, защищал, так оскорблять? Наплювать мені на тебе й на твою дочку!

— Вон! Пошов во-он! — аж затупотів ногами Сучок, але Роман уже був у дворі, а далі й на вулиці. Сором і злість мордували його: сором, що так їм погордовано; злість за цю зневагу й за те, що нізвідки він не бачив помочі. Усі вони однакові: і батько, і Денис, і цей Сучок! Життя за їми нема, способу ніякого нема! Так би їх усіх!.. Не знає й сам, що він зробив би їм, тільки віддячив би так, щоб аж запекло, щоб аж заскавучали вони! Вони — всі, всі ці прокляті мужлаї!.. Які вони дурні й гидкі тепер здавалися Романові!

Він не пішов ні додому, ні до кого, бо на всіх лютий був. Знов довго блукав поза селом, ходив у байраці і вже надвечір вернувся додому.

Пішов просто в садок і стрівся там із Зіньком.

— А я тебе дожидався, брате,— сказав Зінько.

— А що? — спитавсь нехотя Роман.

— Хотів щось тобі сказати.

— Кажи! — промовив Роман байдужно, лягаючи на траву під деревом.

— Бач, Романе, що я думаю,— заговорив Зінько, й собі сівши біля нього.— Почались у нас у сім’ї сварки… А дедалі, то ще й дужчі будуть. Тобі недобре, та й батькові невесело так із тобою жити. Він би тебе й одділив, якби не боявся, що ти все переведеш. Дак ти так зроби, щоб не боявся батько.

— А как же його зробить? З таким батьком разлі що зробиш?

— А неправда ж, Романе, нема чого нарікати на батька, коли сам погано робиш: своїми гордуєш, кудись у пани пнешся… З того доброго нічого не буде.

— Понімаєш ти там!

— Та вже ж, може, трохи й я тямлю. От ти розбери сам. Служби тобі ще ніякої нема, може, й довго не буде; одділяти тебе батько не хоче. Доводиться тобі поки в нас жити. А яке ж воно життя буде, коли раз у раз сварка?

— Пущай мене не зачіпають!

— Та де ж вони тебе зачіпають? Воно ж таки правда, що треба ж щось робити, не можна дурно хліб їсти. І Денисові кривдно: він же робить. Уже от ви й билися, а далі ще гірше буде. Що ж воно з того доброго? Краще ти, Романе, помирися з батьком та з братом та пособляй хоч трохи в роботі… поки знайдеш собі службу. А там батько, бачивши, що ти шануєшся, і одділить тебе… Хоч крутись там на роботі, я вже тобі пособлятиму так, що вони й не знатимуть,— аби щоб сварки не було.

Зінькова прихильність таки зачепила за серце Романа. Ходячи сьогодні по байраку, він уже багато думав про те, як він далі житиме в сім’ї. Нічого не міг вигадати, хоча й бачив, що так далі жити не можна. Він одказав Зінькові:

— Як же я покорюсь? З мене ж люди сміяться будуть.

— Чудний ти! А тепер із тебе люди не сміються? Та все село вже тебе взяло на глузи. Чого ж ти тепер не боїшся того сміху, а тоді його тобі страшно? А я тобі так скажу: тепер з тебе сміються і дурні й розумні, а тоді коли й сміятимуться, дак самі дурні.

Роман подумав трохи й відказав:

— Ну, пущай… Може б, я й зробив… Не задля їх, а задля тебе, що ти такой до мене добрий… Так как же його зробить? Не пойду ж я до їх кланяться!

— Та й не ходи. А тільки візьми та й вийди завтра на роботу, та й роби. А там воно вже якось саме станеться…

— Пущай же подумаю, може, й вийду…

І справді, другого дня вийшов городити тин із Зіньком, Денис глянув на його спідлоба, батько здивувавсь, але ніхто нічого не сказав. Тільки Зінько дуже зрадів, клопотався з Романом, гомонів і все зводив, щоб і з батьком та з Денисом у них розмова була. Мати йому допомагала. Одначе ті мовчали.

Роман робив увесь день. У нього заболіла спина, руки, ноги. Другого дня він вийшов був на тік, але робив тільки до снідання. Поснідавши, він уже не пішов туди і більш уже не брався до роботи. Зінько і вмовляв його, і прохав, та нічого не помоглося. Романові здавалося дуже важко робити, батько не зласкавів одразу, та й сором було перед селянами, що він високо літав, а тепер низько сідає.

Тим часом чутка про його сватання в Сучка пішла по селу. Дочулась про це й Левантина. Вона одного разу почала плакати й казати Романові, що— він її покидає, бо сватає Сучківну.

— Тю на тебе! — відказав Роман.— То все дурниця! То я був випивши та для шутки й пішов, щоб посміяться. А вони з великого розуму думали, що я справді на їх ступу Горпушу оком накинув.

І він почав її цілувати і пригортати і казав, що він її ні на кого не зміняє і свататиме скоро — от зараз, тільки службу знайде… Все це вона вже чула, та й не раз, але кого любиш, тому хочеться вірити. І вона вже вірила йому й казала: