— Коли ж ні одна не приходиться до мене! Одна проти мене дуже висока, а проти другої я дуже довгий.

— Дак хіба ж уже нема таких, що однакові з тобою на зріст? — засміялася Катря.

— Чому нема? Є! Дак що ж? Одна дуже товста, а друга дуже тонка. Однієї не обніму, бо руки не сягнуть, а другої не стає на обнімання. А коли й знайдеш на свою мірку, дак знов лихо: одна дуже мовчазна,-— ні з ким буде мені й розмовляти, а друга балакуча, дак за тією й я не поспішуся слова сказати.

— Ну, — засміялися в хаті, — де б то вже така й знайшлась, щоб тебе переговорила!

— От же й я так казав, дак же вирискалась! Я за нею тоді ну гнаться, ну гнаться!.. Гнавсь, гнавсь — де тобі!.. Коли ж у неї такі довгі ноги! Узяла та в Чорновус і втекла. Дак я вже тоді й годі ходити та дівчат на свою мірку міряти.

Все село знало цю історію з Одаркою Момотівною, як Васюта закохався в неї, а вона його водила-водила та й пішла в Чорновус за багатиря. Васюта й досі не міг її забути, але глузував сам із себе.

— Чи є таке на світі, — спитався Карпо, — щоб ти, Васюто, та з його не сміявся?

— От щоб я здох, коли не плакав над цибулею! Зінько з Катрею сміялися, усміхавсь і Карпо, а Васюта сидів поважний.

— От що, братики, — озвавсь нарешті Зінько, — я до вас прийшов з однією новиною… Не знаю, як вам іздасться, а мені вона віщує щось недобре.

— Молодице, нашорошуйте вуха, бо новина буде: є з чим по селу побігти! — гукнув Васюта на Катрю.

— Ну, ця молодиця не з таких, — одповів йому Зінько.

Катря справді була дивом на селі, бо ніколи не носила ніяких новин, і. за це найбільше і влюбив її Карпо.

— Ну, коли вона така, що свого жіночого діла не знає, дак я за неї розбрешу! — не вгавав Васюта.

— Ха-ха-ха! — не вдержалась Катря. — 3 тебе б і глухий засміявся, Васюто.

— Де там сміються — сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусіди, а він ворота на току лагодить. «Здорові, діду, були!» — «А то ж чиї, коли не твої, воли? — каже. — Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!» — «Та я не про воли, я кажу: «Добридень!» — «Сам ти, — каже, — злидень, а я хазяїн!»

Катря знов засміялась, а Карпо аж розсердився:

— Та годі-бо вже тобі штукарити!.. Тут чоловік про діло, а ти… Слухаймо краще Зінькової речі!

Васюта замовк і тільки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити білявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як із жартами.

Карпо сів на лаві, зіпершися ліктем на стіл, а головою на руку — спрацьовану й худу руку, велику й кощаву, — і налагодився слухати, втупивши очі вниз.

Зінько розказав про свою вчорашню розмову з тестем і виявив, через віщо справа здається йому непевною.

— Що непевна, то непевна! — промовив Карпо. — Блажен муж, іже не йде на совіт нечестивих, — добре ти учинив, що до їх не пристав.

— Та не в цьому тепер сила, — відказав Зінько, — а в тім, що вони щось заміряються робити.

— Лихий чоловік і вдень і вночі лихе заміряє, — сказав Карпо.

— А я вам іще одну штуку доточу, — озвався Васюта. — Твій, Зіньку, брат Денис заходжується купувати ту землю, що пересельці, виїздячи, громаді поздавали.

— Невже? А звідки ж то ти знаєш?

— От штука знати! Я ще вчора хотів сказати вам… Вони вже й Захарка пустили, щоб людей до того нахиляв.

Захарко був собі такий немолодий чоловік, п’яниця пропащий: за чвертку горілки вигукував у громаді, що йому звелено.

— Боїться моя душа, чи не хитріша це штука ще й за Горянського землю, — промовив Карпо. — Денис і так уже вбився у силу велику, а скоро купить пере-сельську землю, то запанує тоді він із своїм товариством нечестивим так, що й шиї нам крутитиме, мов волам у ярмі.

— Не треба попускати йому цього, — відказав Зінько.

— А як вони кусаються, та й ще більша їх сила в громаді? — сказав Васюта.

— Треба, щоб нашої було більше, — обстоював Зінько. — Вони Захарка п’яного послали людей збивати, а ми самі будемо виявляти людям, яка з цього шкода, та прихиляти їх на свій бік.

— Ай справді, братця, — скрикнув Васюта, — не можна ж давати їм собі на шию сідати! Давайте з їми, чортовими синами, воюваться.

— Знову ти почав того згадувати! — докорив йому Карпо. Він не любив, як хто згадував «чорта», а надто в хаті, а балакучий Васюта раз у раз про це забував.

— Не буду вже, їй-бо, не буду! — присягався він. — Хай йому чорт, тому чор… Ой!.. Ну, скажи на милость божу, — так тобі на язик і лізе!

— Правду кажеш, Зіньку, що годиться нам за своє обстоювати, — загомонів Карпо, облишивши Васютині присягання. — Та лихий то розум у воїна буде, коли війну починає, а як подужати — не відає.

— От штука! — не втерпів Васюта. — Сам же все кажеш, що господь і младенці вмудряє, не то що, а ми ж таки здорові лобуряки!

Зінько засміявся, але Карпо озвався поважно:

— Не перекручуй святого письма, коли не тямиш, бо й до рук ніколи його не береш! Не знаю вже, нащо ми вдвох із Зіньком, і читати тебе вивчили! Тільки й знаєш, що казочки гортати.