Тепер Микита стояв серед гурту парубків, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, і патякав:

— Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею піл.

— Хах-ха-ха! — реготалися парубки.

— Їй-бо — не я буду, — одоб’ю її в етого дурака Зінька.

— Тю на тебе! — озвавсь якийсь парубок. — Вона ж чуже подружжя!

— Вот — пустяк униманія, нуль обращенія! Какое нам до етого дело? Аби мінє понаравилась, — моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нікак нільзя, ще й нівоз-можно, а в городі — го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть і даже не то што барині, а й горнишні, й кухарки. Мені один лакей знакомий росказувал. Діла — первий сорт!

— Дак це ти і в нас, чи що, хочеш таке завести? — спитав Васюта, ставши проти його.

— А тобі што за дєло? Хоч би й хотів! Што ж ти мінє— переп’янство йздєлаєш, чи как?

— Я тобі якогось там переп’янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак і зуби визбираєш! — сказав сердито Васюта.

— Хто — я? Хі-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать мені! Не таких видали!

— Да й ті на вас плювали! — доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати. Парубки й дівчата зареготалися.

— Оце дак утяв! А ну, Микито, а ну — одкажи йому.

Микита позакладав руки в кишені в штани, відкинув голову назад і промовив:

— Штука мені йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з’язуваться з усяким каким-нібудь!..

— А знаєте, хлопці й дівчата, — не вгавав Васюта, — я навчився нової пісні, та й ловкої!

— Ану-ну! Якої? — загомоніли всі, цікаві на нову пісню.

— Слухайте ж! Я буду співати, а ви розбирайте добре, бо це пісня городська, дак гарна. Ех, біс його батькові! Нема в мене двох кишень у штанях, — нікуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма, — гаразд буде й так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!

І він почав триндикати:

Закладає руки в бруки
Та й говорить, што вон пан, —
Розсмотрівшись хорошенько —
Настоящий шарлатан!

— Ха-ха-ха! — загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.

— Ти будеш мені шарлатана притулять? — скрикнув він і кинувся до Васюти з кулаками.

— Тю-тю на тебе! Оханись! Та він несамовитий!.. Свят! свят!.. — казав Васюта, поступаючись назад та хрестячи Микиту. — Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пісня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хіба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як і ми, тільки що, знаєш, ізверху тією ваксою помазаний, — отією чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.

— Мовчи! — скрикнув Микита, все стоячи з затис-неними кулаками, але не зважуючися вдарити, бо й у Васюти були незгірші.

— Ой-ой-ой! Уже занімів! — і Васюта затулив рота рукою… і враз крикнув: — Гвалт! Горить!..

— Де горить? Де? — заметушилася перелякана молодіж, ладна вже бігти на пожежу.

— Паджак з іскрою горить!.. Уся вулиця гримнула реготом.

— Пху на тебе, собако паршива! — крикнув Микита, одвернувся й пішов на другий бік гурту, а Васюта репетував:

— Стривай! Стривай! Гаситимем!.. Іскри розгоряються!..

— Ні, не здержить Микита проти Васюти, — казали парубки. — Проти всіх здержить, а проти тебе, Васюто, ні.

А з Микитою тим часом одділилося кілька парубків і пішли гуртом на другу вулицю.

— Ну й уїдається в тебе цей Васюта! — казав один парубок. — І чом ти його не провчиш?

— Рук поганить не хочу, вот што, Ванька! — одказав іще заклопотаний Микита.

— Здоровий, як тур! — промовив другий парубок. — Сам ще й не подужаєш його.

— Дак давайте гуртом попадемо та й одлатаємо! — порадив той, що його Микита Ванькою звав. — Їй-бо, Микито, ми тобі поможемо.

Микиті стало веселіше.

— Вот спасіба, камаради! Каби їх обоїх із Зіньком!

— Дак що? І Зінька можна! Нехай лиш не величається! А то такий праведник: усе йому парубки поводяться погано — не так, як йому завгодно.

— Бо вон города не видав, дак у його й мужицьке понятія, — сказав Микита.

— А скажи, Микито, — невже справді в городі так живуть, що хто з ким хоче, з тим і любиться — чи вінчаний, чи невінчаний — однаково? — спитав званий Ванькою.

— Ще й як!

— От штука!

— А што, харашо? Не журись, Ванька, — і в нас завидьом! Вот тольки нимного поживу з вами, дак ми такое завидьом, що тільки ну да й оближись! А то ви царамонитесь! Вот я вас навчу!

Ішли далі, і він подавав їм науку.

А тим часом Зінько з Гаїнкою підходили вже до своєї хати.

— Ой, щось свариться! — сказала Гаїнка. Справді, сварилося. Товстий роздратований чоловічий голос кричав:

— Брешеш! Брешеш! Не коситимеш ти, бісова тінь, того жита! Я його скосю, бо на моїй землі.

— Оце вже Момоти за землю лаються, — сказав Зінько.

Момоти були сусіди Зінькові — з одного боку Струк, а з другого Момоти. У старого Момота було троє синів: старший — Грицько, тоді — Панас, обидва жонаті, а тоді Іван, ще парубок, — отой «Ванька», що ходив з Микитою по вулицях. Грицька батько давно вже відділив, оженивши, випрохав йому в громади грунт на краю села, поставив там хату, дав клапоть поля й трохи худоби. Одначе батько віддав не все поле, що мусило йому припадати: десятини не додав, бо ще на свою частку зоставляв, а вмираючи торік, при людях сказав, що Грицько має взяти собі ще одну десятину, — тоді в кожного брата буде рівно землі. От же брати не схотіли віддати йому тієї десятини, кажучи, що батько йому все віддав ще тоді, як одділяв його. Грицько пішов, одміряв сам собі десятину та й посіяв на їй. Панас з Іваном довідалися про це тоді, як Грицько вже й заволочив.